Глава 1. Перстень із каменем кольору крові

Марта Штольц

Кажуть, мертві мовчать. Це брехня. Вони кричать. Просто живі занадто заклопотані власними гріхами, щоб почути цей крик. А от я чую їхні голоси — вони приходять до мене у похмурих, тьмяних видіннях.

Ми з батьком об'їздили всю Галичину — від Кракова до Чернівців. Багатії та аристократи прагнуть зазирнути за завісу потойбіччя, а ми лише даємо їм те, чого вони так палко жадають. Батько завжди повторював мені: «Марто, люди бачать лише те, у що хочуть вірити». Для нього наші сеанси були ретельно продуманим театром, витонченим способом спустошувати кишені знудженої еліти. Він дурив публіку, майстерно вдаючи транс. І ніхто ніколи не звертав уваги на мене — дівчину, яка стояла в тіні лаштунків цього обману.

Я не знаю, чи був це благословенний дар, чи прокляття, але я дійсно чула мертвих. Варто було мені торкнутися речі покійника, як мій розум розривав чийсь крик, плач, стогін або тихий, льодовий душу шепіт.

Зазвичай батько додавав до моїх видінь багато театральних ефектів: химерні звуки, штучний шепіт, раптове тремтіння свічкового полум’я. Сюди ж додавався мій змінений, замогильний голос. Цей антураж змушував ніжних панночок і навіть зрілих матрон тремтіти від жаху. Саме вони й були нашими основними клієнтками.

Того жовтня ми давали свої спіритичні сеанси у Львові. Місто вже остаточно поглинула осінь. Вогкий туман блукав вузькими брукованими вулицями, а важке сіре небо, здавалося, зачіплялося за шпилі костелів. Львів дихав холодом, таємницями та передчуттям чогось невідворотного.

Ми виступали у невеличкому приватному театрі неподалік Площі Ринок. Батько — у чорному фраку, високому циліндрі та розкішній мантії з криваво-пурпуровою підкладкою — височів на сцені. Він розважав публіку фокусами, до яких, безумовно, мав неабиякий хист. Але це була лише розминка. Фіналом нашого виступу мав стати короткий сеанс моїх передбачень. Я нерухомо стояла поруч, одягнена у довгу сукню з чорного мережива. На моєму блідому обличчі, що потопало в напівтемряві, у жовтому сяйві гасових лямп виразно виблискували лише великі карі очі.

— Шановні пані та панове! — голос батька, підсилений бездоганною акустикою, лунав під склепінням театру. — Я знаю, що кожен із вас прагне зазирнути за завісу таємниці смерті. І зараз ви маєте таку нагоду. Прошу піднятися на сцену того сміливця, який не побоїться торкнутися потойбіччя!

У залі нерішуче піднялося кілька рук. Батько одразу помітив молоду особу в ошатному дорогому вбранні у перших рядах і владно вказав на неї:
— Ви, панночко, у блакитній сукні! Піднімайтеся на сцену, сміливіше. Я бачу, що ваше серце крає важке питання.

Це було фатальне рішення. Але хто міг знати про це тоді?

Дівчина була зовсім юною, щонайбільше двадцяти років. Витончена блондинка з волошковими очима та ніжними рисами обличчя — з тих, що зводять чоловіків з розуму і штовхають на божевільні вчинки. Поруч із нею сидів вродливий молодик, чий одяг свідчив про претензію на вишуканість та аристократизм. Коли панночка підвелася, він різко вхопив її за руку, намагаючись утримати. Але вона рішуче висмикнула долоню й кинула:

— Я піду.

За мить вона вже стояла на сцені між нами.

— Чи маєте ви при собі якусь річ, що належала померлому, панночко? Це допоможе нам налагодити зв’язок із його душею, — таємничим напівшепотом промовив батько.

— Так, — дівчина відкрила крихітну мереживну сумочку й дістала обручку з великим рубіном у центрі.

Я взяла прикрасу. Мені здалося, що чіткі грані перстня спалахнули у темряві, мов свіжі краплі крові. Смикаючи холодний метал, я заплющила очі. Тієї ж миті мій розум пронизав тихий, схожий на відлуння, жіночий голос: «Доню, я так сумую за тобою... Але не плач, люба. Я хочу, щоб ти була щасливою». Смутний образ вродливої світловолосої жінки промайнув перед моїм внутрішнім поглядом і розчинився у сірому тумані.

Я розплющила очі й протягнула перстень дівчині. Вона дивилася на мене з прихованою цікавістю, проте в її очах усе ще читався глибокий сумнів.

— Ця річ належала жінці зі світлим волоссям, — тихо промовила я.

Обличчя панночки змінилося просто на очах. Скепсис у її погляді миттєво поступився місцем палкій зацікавленості.

— Це ваша мати, — додала я хрипко, наче видихаючи разом із повітрям останні сили.

Дівчина на мить закам’яніла, аніж рвучко схопила мене за руку. В її очах застигло стільки благання, що мені перехопило подих.

— Вона... вона щось сказала?

— Вона просила вас не плакати й не сумувати. Вона дуже хоче, щоб ви були щасливою.

Притихла зала вибухнула шепотом, коли по щоці дівчини покотилася прозора сльоза.

Далі виступ пішов за своїм звичним, відточеним сценарієм. На сцену піднімалися інші люди, і я слухняно передавала їм короткі послання з того світу. Проте краєм ока я встигла помітити, як той вродливий супутник обережно вивів заплакану панночку із зали, дбайливо підтримуючи її під лікоть.

У цю мить щось тужливо й болісно защемило в моїх грудях. Мабуть, це було лиховісне передчуття неминучої біди.

За кілька днів ми отримали листа із запрошенням провести приватний спіритичний сеанс у палаці графа Казимира Любомирського. Послання було написане витонченим жіночим почерком і підписане графинею Кароліною Любомирською. Запропонований гонорар виявився більш ніж щедрим, тож батько, навіть не спитавши моєї думки, миттєво погодився.