Смерть ходить поруч

Смерть ходить поруч:

Над нами літають ракети.

А ми живемо своїм життям.

Ніби цих ракет зовсім немає.

Ми перестали боятися.

Сприймаємо все по факту.

З роками придбаємо досвід.

Ми живі, ми живемо,

Знаючи, що деякі нам

Не дозволяють жити.

Я не боюсь померти.

Часто мені хочеться вмерти,

Щоб відпустити весь тягар.

Але я боюсь помирать.

Поки ми живі,

Ми можемо щось 

Змінити.

Навіть якщо всі 

Відвернуться від мене,

Навіть якщо весь світ

Мене покине,

Я залишуся вірною

Сама собі.

Бо в мене є я

І мій біль життя.

Але я повинна 

Виростити сина

І зберегти його життя.

Ми горді, що ми українці.

Ми любимо свою країну.

Але ми не залишаєм

Україну не через це:

Я хвилююсь перед фактом

З початку починати

Своє життя.

З абсолютного нуля.

Запевняю себе:

Ті щоденні обстріли,

Та шестирічна дитина

Зі сусіднього майданчика,

(Дитячого, біля АТБ),

Яка вчора

Вже отримала

Поранення

Від Х-35 (ха-тридцять п'ять) -

Протикорабельної

Ракети, 

Що ті співучі

Дівчата-волонтерки, 

Які востаннє поруч

Заспівали для нас

Та смерть свою

Зустріли біля церкви, -

То не остання крапля,

Не та краплина,

Щоб кидати все

І зостатися ні з чим,

Без засобів до існування,

Щоб прогодувати

Та виховати й навчити

Своє дитя.

Треба наважитись,

Щоб залишити

Ті крихти

Від убогого життя.

Але вони є:

Робота, житло,

Одяг, посуд, 

Техніка, меблі,

Книжки,

Якесь майно.

Кожного дня

Ми ризикуємо

Своїм життям.

Але наше життя

Найцінніше.

Саме воно головне.

Треба перестати боятись

Труднощів невідомого

Нового життя.

Ми ж віримо,

Що все буде добре,

Нас повністю

Не зачепить війна,

Що пройде повз нас,

Даючи відчувати

Себе в нас щодня.

Я впевнена,

Що Україна переможе.

А доживу чи я 

До цієї митті?

Покаже

Саме життя.