Книга 1

Коли в 16 столітті шведи переходили в лютеранство, стіни у багатьох церквах вони побілили. Але не торкнулися склепінь у стокгольмській церкві Тебі, як і в инших церквах, котрі розписав у 15 столітті художник Альбертус Піктор. Із сорока церков, котрі він ошляхетнив своїм мистецтвом, тридцять сім існує й зараз. І саме їх існування наводить на думку, що деякі категорії буття справді вічні, як вічне мистецтво Альбертуса.

Як і Смерть, котра грає в шахи на фресці із блідою, нещасною жертвою. Шахова дошка нестандартна, всього сім кліток на п’ять. Опонент Смерті витончено одягнений чоловік, марно намагається відтягнути мить своєї смерти. Вона робить хід, він, хвилюючись, притискає руку до серця, а правою намагається вхопитися за дошку. Кінець уже близький, він неминучий. І хочеться запитати, що ж усе-таки він поставив на кін: життя чи душу, чи життя й душу близьких людей, що цілком допускає людський егоїзм?

Середньовічні художники намагались донести меседж, мовляв, життя швидкоплинне, а потім, пройшовши через портал гробової дошки, доведеться відповідати за свої вчинки, і, враховуючи короткий термін життя в Середньовіччі, раніше, ніж хотілося б.

Можна сміливо заявити, що спроби людей мистецтва, втім, як і церкви, достукатися до сердець та розуму глядачів, із тріском провалилися. Гріхи відбуваються і відбуватимуться. І не тому, що людина погана, а тому що хвора і травмована. Принаймні так думав психолог Ельсінор Берадзе, задерши голову до склепінь церкви Тебі, роздивляючись жертву і намагаючись зрозуміти, чи були в чоловіка світла мить і приємні спомини, аби протистояти з їх допомогою мороку пекла.

Хоча пекло може бути й не настільки жахливим, як земля. Пекло – це люди, чи не так?

Ось чому персонажі фільму Інгмара Бергмана «Сьома печатка» в останніх кадрах стрічки з радістю йдуть за смертю. «Відмучились!» – буквально кричить їх танець. І чи варто згадувати, що фільм створено за мотивами цієї фрески, яку шведський режисер бачив багато разів ще в дитинстві, адже батько Бергмана був лютеранським пастором…

Думки Берадзе перервав телефонний дзвінок:

– Берадзе тут, – відповів на шведський манер Ельсінор. Але у відповідь застрекотів голос відомої блогерки Іди Кьольстрем.

Декілька тижнів тому вони на її ю-тюб-каналі «Будь, як я» провели спільну трансляцію. Для себе Ельсінор охарактеризував тематику каналу так: про все й ні про що. Однак Іда вважала, що в кожній сфері діяльности є люди, котрі можуть так розповісти про свою роботу, що глядачеві одразу ж захочеться поміняти професію. Таких людей вона й хотіла бачити на своєму каналі. 

Загалом вона запросила Ельсінора поговорити про психологію, а точніше, про те, що людина повинна робити, думати, відчувати в останні години життя. Тема Ельсінорові не подобалась, як і сам канал Іди, проте вона була молодшою сестрою Пітера Свенсена, який допоміг йому у справі на кораблі «Північна зірка». Отож для підтримки хороших стосунків зі старшим помічником комісара доводилося мило спілкуватися з його сестрою. Власне кажучи, у Пітера було декілька сестер, і кожна так чи інак встигла залишити слід у житті Ельсінора за рік, проведений у Швеції.

– Ти ж не забув? Ні? У мене вечірка нині. Чекаю тебе! – психолога не підманув її веселий голос. Він знав, що ця веселість легко може стати злістю, ревнощами або просто сумом маленької дівчинки. Та чим завгодно. Адже саме завдяки деякій театральності, а точніше, істеричності ведучої канал і приваблював глядачів, справжніх пожирачів емоцій.

Емоції сьогодні правлять у медійній сфері. І не важливо, які: позитивні чи негативні. Головне – напруга пристрастей. Хоча, якщо вже бути до кінця чесним, відео, які несуть негативні емоції й показують страждання, в середньому набирають у чотири рази більше переглядів, аніж позитивні, радісні ролики. Сучасна людина звикла до емоційних гойдалок і жити без них не може.

– Звісно, я буду, тільки заскочу додому переодягнуся. Що принести із собою?

– Мм… Може, пляшку вина, – заспокоївшись, уже тихим, м’яким голосом промовила Іда.

– Домовилися, – згодився Ельсінор і відкрив додаток ґуґл-карти, аби зорієнтуватися, де розташований найближчий магазин «Систембулагет», який би працював.

Ось уже декілька десятиліть шведський уряд бореться з алкоголізмом громадян у державі. Спиртні напої неможливо купити у звичайному супермаркеті або в кіоску біля будинку. Алкоголь продається тільки в мережі «Систембулагет», до того ж, крамниці закриваються раніше, ніж звичайно, у суботу, і не працюють у неділю і в свята.

Ельсінор відзначив, що встигає купити вино. Він проїхав на метро до станції Ротмансгатан, пройшов мимо круглого будинку міської книгозбірні і зайшов у крамницю, де рівними рядами стояли стелажі з пляшками зі всього світу. Він пройшов мимо відділу з пивом, обдивився у  відділі із шампанським, взяв химерно грановану пляшку «Просеко» й у винному відділі – біле вино німецького виробника. Іда, як і багато шведів, була вегетаріанкою, тож на м’ясні закуски на столі розраховувати не доводилось, а отже, й вибирати червоні вина не було сенсу.

Його квартира була за дві зупинки автобуса від «Систембулагета». В будинку було чотири поверхи, квартира Берадзе – на четвертому. Вибрав він її завдяки великому балконові прямо під дахом. Із нього відкривався вид на вулицю Свеавеген і було приємно працювати за ноутбуком, сидячи за плетеним столиком і попиваючи свіжозварену каву. Саме тут він написав свою другу книгу і працював над третьою.