***

Інопланетяни напали рішуче й без зайвої балаканини. Війна світів знікчемилася до мєгапарасольки прибульців, тінь якої приховала Землю від дев’яти десятих сонячного випромінювання. У браузері поцікавилися: чому залишили світло? – я майже миттєво відповів: щоб краще бачити, як ми гинемо від холоду.

Битву за планету чужинці виграли без нудотних контактів і неминучих непорозумінь. Вони забезпечили холоднечу, яка конче поховає під кілометровим шаром льоду цивілізацію, що присвятила себе самознищенню.

У якомусь сенсі вони просто прилетіли нам допомогти.

З відповідним дарунком людство не скупилося: дві тисячі ракет з термоядерним наповненням мали якщо не виправити справу, то хоча б показати непроханим гостям, хто в околицях місячної орбіти господар.

Приховати запуск було неможливо, тому військові відкрито втюхували населенню свою роль у порятунку популяції, відкинувши забобони щодо секретності військових операцій.

– Ось вона, Істина! – надривалися коментатори. – Тепер навіть найзапекліші пацифісти визнають, що час і ресурси, витрачені на створення витончених способів колективного самогубства, не змарновані задурно.

Пересічні громадяни раділи запуску ракет, як діти феєрверкам у новорічну ніч, і не відривалися від гаджетів із трансляцією атаки передової убійної технічної думки.

Ракети дружньо злетіли й попрямували туди, куди треба. Але жодна не вибухнула. Парасолька хитнулася, а за хвилину повернулася на вихідну позицію. Військові згадали про скромність і зникли з екранів. Цивільні, може, й хотіли покепкувати, але розуміли недоречність жартів. Тому обмежилися пропозицією відправити до Парасольки мирну делегацію. З метою з’ясування намірів супротивника.

Ця спроба теж тихо провалилася: зв’язок із делегацією було втрачено приблизно на двох третинах відстані до мети. У телескопи Місяця було видно, як флагман космічного флоту увійшов у сутінкову тінь Парасольки і зник, розчинився, став невидимим в оптичному діапазоні спостережень. А оскільки інших діапазонів не було, то це й означало кінець місії. Ганебний кінець.

Заради розваги, на одному приблизно-науковому форумі я припустив природне походження Парасольки. Мене відразу заклювали: не може небесне тіло рухатися по внутрішній орбіті з такою ж швидкістю, з якою інше тіло рухається по зовнішній орбіті. Щоб у таке повірити, потрібно скасувати третій закон Кеплера разом з усією класичною фізикою.

Наступного після суперечки дня у відомих військових журналах з'явилися порівняльні розрахунки витрат енергії на підтримку «повільної» орбітальної швидкості Парасольки і сонячної енергії, яку вона не пропускає до Землі. З прийнятною точністю витрати виявилися рівними.

– Теоретично проблема вирішена, – заявили генерали: – Відправимо до прибульців десант, який знайде й знищить генератори, що перетворюють сонячну енергію на рух.

Передбачалося, що без генераторів Парасолька підкориться законам небесної механіки й перестане морозити людство.

Люди поклалися на Бога і статистику: якщо кожному бажаючому дати атомну гранату і підкинути ближче до цілі, то життя неодмінно зміниться. Можливо, навіть на краще.

Після першої хвилі добровольців відправили другу. Потім третю і четверту. Космонавти йшли на смерть, божачись, що не підведуть. Дідька лисого! Там нічого не вибухало, а тут не ставало тепліше.

Ядерний арсенал Землі танув, конвенційна зброя – теж. Роззброєння планети йшло шалено і цілодобово.

Металургійні заводи відправляли в топку літаки і танки. Землі знадобився метал, століттями відкладаний у скарбничку під назвою «армія». Тепер з нього робили пілотовані космічні торпеди. Крім втрат зброї, людство раптом помітило дефіцит маніяків і психопатів. Трибуни парламентів спорожніли, перші шпальти газет стали млявими й нудними. «Справжні буйні» вирушили до Парасольки. Безповоротно...

***

На відміну від запуску стратегічних ядерних ракет, ескадри камікадзе стартували без овацій, з витриманою гідністю.

Кабіна, в яку мене поклали технічні фахівці на Місяці, метр на метр на два. Комфортабельна труна підвищеної місткості. Витягнутися на повний зріст можна, крутитися – ні. Зате легко відкинутися. З гарантією. Для чого, власне, і задумувалося.

Особливих умінь не вимагалося, героїзму теж. Весь політ передбачався в автоматичному режимі. Лежи собі і прощайся з життям, дивлячись на мерехтливі вогники.

Вогники – це не легковажні зірки, що підглядають за парочками в затишних куточках парків і садів. Це торпеди з ядерними зарядами і личинками розуму – такими ж невдахами, як і я. Уламки доль, плями бажань, зламані щогли і розірвані мрії... Хто обтяжений манією величі, хто іпотекою, хто совістю.

Генерал вважає, що я нечуваним подвигом намагаюся привернути увагу читачів до своїх книг. Він помиляється. Але я не став його розчаровувати. Все-таки читач. Можливо, єдиний.

Пам'ятаєте, як Адмету обіцяли безсмертя, якщо він знайде охочого померти за нього? Зрілість цивілізації обчислюється рядками прейскуранта послуг. Адмету не пощастило народитися в Стародавній Греції, де він зумів вмовити лише дружину. Жив би в наш час, влаштував би аукціон. Ще б пак: єдина подія, яка чекає на кожного, хто живе, – це смерть. І як помреш, далеко не все одно: у хворобі, у муках... при мовчазному співчутті рідні чи на самоті. Хто знає, в якому вбранні прийде до нього смерть? А тут – повна впевненість, миттєво й на бойовому посту. Нехай не вдалося яскраво пожити, зате можна блискуче померти. Царська пропозиція! Тільки дурень відмовиться. Або той, хто не бачив своєї районної поліклініки.