"Смерть"

Інколи мені здається, що смерть ходить прямо в мене за спиною. Зазвичай вона далеко, інколи підходить ближче, доволі часто я відчуваю її на відстані витягнутої руки. Останнім часом бувають моменти, коли вона підходить настільки близько, наскільки це можливо, ніби приобнімаючи мене ззаду. Я відчуваю ледь вловимий холод, який доноситься десь за спиною, я чую, як вона точить свою сріблясту косу та ховає її за своєю темною мантією, ніби чекаючи того самого моменту.

​Вона ходить за мною та шепче мені на вухо всякі дурниці. Я не можу закрити їй рота - в неї його немає, так само як немає ніг, обличчя, очей. Вона не має нічого. Озираючись, я бачу лише стіни, дорогу, пусту кімнату, але я відчуваю її присутність повсюди. Коли переходжу пішохідний перехід, обираю що купити в магазині, навіть коли я обідаю, або коли намагаюсь заснути, закривши на все очі.

​Останнім часом я звик до присутності смерті в моєму житті. Вона є повсюди. Беззаперечно, життя навкруги також є, можливо, його навіть більше, ніж смерті, але деякі живі люди здаються мені більш мертвими, чим самі мерці. Коли я зустрічаю людину, яка більш життєрадісна за мене, я відчуваю себе таким, як та смерть, що в мене за спиною. Мене тягне до цієї людини, але чомусь їй здається, що в мене за спиною теж коса, і я також чекаю влучного моменту для вбивства.

​Я часто задумуюсь: що значить померти? Є живі люди, про яких зовсім нічого не відомо, і про них ніхто не знає, не думає, не згадує, вони нікому не потрібні. Про що думають вони? І чи переслідує їх смерть? Чи можна їх вважати живими, або чи є сенс в їхньому існуванні? Чому ж тоді смерть ходить саме за мною? Я бачу її всюди: в їжі, в таблетках, уві сні.

​Певно, я надто часто думаю про смерть, і тому їй так весело мене переслідувати. Чи боюсь я її? Ні. Думаю, ні. Можливо, їй навіть самій страшніше зі мною. Живі страшніше мертвих в деякому сенсі. Та й якщо самій смерті зі мною весело, то навряд чи вона дістане косу за моєю спиною. Але це вже буде не моє рішення. Врешті-решт, від смерті не втекти. Можливо, в якийсь момент вона зможе доторкнусь до мене своєю косою, або ж їй буде настільки нудно, що вона нашепче мені щось на вухо і буде, як завжди, мовчки дивитися за моїми діями - в останнє, не прикладаючи своїх зусиль.

​Врешті-решт ніхто не знає, що таке смерть, чи є в неї та коса, яку так часто до неї приписують, і що буде після. Але сама смерть обов'язково прийде. Можливо, вона вже зовсім близько до нас, а ми й не підозрюємо. Та не слід боятись неминучого - смерть прийде до всіх, її коса завжди готова.