РОЗДІЛ 47

Юля крутилася перед дзеркалом фарбуючи губи. Збоку стояла Маша і тримаючись за живіт театрально зітхала.

-        Виряджаєшся, як на побачення, а не як до лікарні.

-        Не бурчи. – Петровська поправила розпущені медові кучері. – Його сьогодні виписують.

-        Теж мені свято... ти і так коло нього цілий тиждень днювала і ночувала. А він між іншим лежить у власній клініці. Там краще, як на курорті.

-        Маша, він мене врятував. – Юля взяла пакет з їжею і попрямувала до дверей.

-        Ой, дайте йому за це медаль. – подруга неохоче попленталася слідом.

Біля палати, наче охоронець кружляв Сашко. Вони з Машею так і не помирилися, тому при зустрічі просто відвернулися одне від одного. Як тільки дівчина торкнулася ручки дверей, звідти вискочив надто схвильований дідусь з широкою посмішкою на обличчі, мало не збивши її з ніг. Побачивши улюблену внучку він так міцно її обійняв, що аж кісточки хруснули. У старого. В попереку. І не сказавши ні слова потрусив за плечі з якоюсь дикою таємничістю в очах. А тоді просто побіг геть мало не підстрибуючи.

-        Що це з ним? – Юля повернулася до Сашка.

Хлопець лише знизав плечима і різко перегородив їй дорогу.

-        Сашко, тобі, що голову сонцем напекло? – пропусти мене.

-        А чого ти туди йдеш?

Дівчина нахмурилася і подивилася на нього, як на несповна розуму.

-        А ти руки помила? Знаєш скільки там мікробів? – продовжував хлопець.

Юля приклала руку до його чола перевірити чи бува не температурить.

-        А що маєш там у пакеті? Я, як менеджер, змушений все контролювати.

-        Сашко, я зараз піду у психіатричний відділ. – пригрозила.

Тут у нього пискнув телефон і коротко глянувши на екран, він посміхнувся.

-        Уже можна. – і навіть сам відчинив двері.

Подруга заледве стрималася аби не дати йому добрячого ляща. Обережно переступила поріг, заглядаючи у палату. Іван сидів на ліжку і білій футболці та улюблених потертих джинсах. Праве плече було перев’язане, а рука лежала у спеціальній підв’язці. На його обличчі грала легка напівпосмішка, а очі блистіли вогниками радості. Складалося враження, що він теж її чекав.

-        Сьогодні якісь магнітні бурі? – вона несміливо зайшла закривши за собою двері. – Всі, наче з місяця попадали. Будеш їсти? – сіла поруч витягаючи з пакета лоток.

-        Обов’язково. Але пізніше. – він поклав його на тумбочку. – Дай руку.

-        Навіщо? Ага, ти знову мені якісь каракулі маркером намалюєш?

-        Юлечко... Дай мені руку.

Пильно спостерігаючи за хлопцем, вона все ж простягнула руку і він згріб в долоню її пальці. Далі зсунувся з ліжка і опустився на одне коліно.

-        Іване... Що ти робиш? – захвилювалася Юля.

Він витягнув з-під подушки чорну глянцеву коробочку і простягнув. Обережно дівчина її взяла і відкривши побачила красиве кільце. Воно було у вигляді печатки з чарівним червоним каменем у формі ромба.

-        Воно неймовірне... – прошепотіла Юля.

-        Бабусине. Дідусь подарував. Юлечко. – прочистив горло і вона помітила, що у нього тремтять пальці так само, як і а неї. – Ти станеш моєю, найсправжнісінькою, найкоханішою, найпрекраснішою дружиною?

Юля не встигла відкрити рот, як у палату увірвалася Золотківська з журналістами.

-        Юль... – привернув увагу Іван. – То як? Будеш моєю дружиною, щоб більше ніколи не розлучатися?

Тишина повисла навколо, камери тикали їй майже в обличчя, але дівчина нікого не бачила, окрім чоловіка.

-        Так. – ледь чутно вимовила стримуючи сльози.

-        Не чуююю. – прищурився Іван.

-        Так! Тисячу разів так! – закричала сміючись і впала в його обійми.

-        Нехай весь світ знає, що я люблю свою дружину!!!

Навколо вибухнули, оплески, понеслися привітання і запитання. 

-        Я люблю тебе, Іване Шовковський. – прошепотіла на вухо коханому Юля. – І цього разу це не жарт.

В сімейному гнізді Шовковських на весь дім лунали крики і зітхання. Маргарита вкотре втратила свідомість та оскільки нікого, окрім куховарки, не було, то швидко прийшла до тями.

-        Ой, синку, синку! В кого ж ти такий дурний аби двічі одружитися на одній і тій же жінці! – лепетала розкинувши руки й ноги на дивані.

-        Ти чого репетуєш? – прихрамуючи на одну ногу зайшов Богдан Степанович.

-        Я не переживу цього жаху знову. Ця коротунка знову наша невістка!

-        Вже показали по телебаченні пропозицію? Як же я пропустив?! – він ляснув себе по нозі. – Нічого, зараз в інтернеті гляну.

-        Ой, за це на мою голову... – жалібно протягнула жінка накривши чоло мокрим компресом.

-        Досить, Маргарито! – гаркнув старий так, що вона аж підскочила. – Ти думаєш, я був у захваті, коли ти прийшла до нас?! Але ми з Параскою тебе прийняли за рідну дитину.

-        Ви не рівнайте, тату. Григорій мене любив і я на відміну від цієї, не бігала за ним. – Маргарита піднялася і поправила зачіску підкреслюючи свій статус.

-        Що?! Та як би не я, не видіти тобі ні Григорія ні цього дому! Це я взявши його за шкірку змусив на тобі одружитися, бо ти носила під серцем нашого Івася!

-        Що?! – очі жінки округлилися і вона вперше за все життя направду опинилася на межі втрати свідомості.

-        То! Так що досить мені дітей баламутити! – дідусь так гримнув кулаком по столі, що шибки задзвеніли. І розвернувшись пішов до себе.

Іван з Юлею нарешті зайшли у свій будинок, котрий дмухнув на них своєю любов’ю і теплом. Двоє молодих людей тепер могли дихати вільно, без страждань, страхів та недомовок. Він дивився на неї і не міг надихатися. Не міг надякуватися Богу, що все так склалося. Аж сам собі заздрив. А вона... до кінця не вірила, що все це не сон. Що все позаду... Сама собі не довіряла, що відпустила все минуло.

Людина отримує справжню свободу тільки коли перебуває у Любові. До Бога. До себе. До ближнього. У коханні. Там де є справжня любов, немає місця ревнощам, образам, егоїзму... Там панує рай. І це не якесь конкретне місце. Це всередині. В душі.