РОЗДІЛ 45

З кожним днем Юля все сильніше шкодувала про те, що відмовила Івану. Туга за чоловіком росла і її не могли перекрити ні зустрічі з Макаром, ні Котики, які по черзі, а то й разом, розважали її як уміли. Зазвичай це були їх сварки, за котрими вона спостерігала, як за реаліті-шоу. Сашко, поривався час від часу розповісти, як там Іван, але вона не перебивала його не дозволяючи собі таку слабкість. Лише вночі мокра подушка знала, що насправді вона переживає. І Бог.

Юля сиділа в затишному кафе з Макаром, запиваючи круасан солодким чаєм.

-        Дякую, що вгомонив журналістів. – вона йому тепло посміхнулася. – Я вже не могла терпіти їх нав’язливості. Не знаю, як у тебе це вийшло, але дякую.

-        Це дрібниці. Заради тебе я готовий на більше. – він з неприкритою насолодою розглядав красиве обличчя.

-        Тобі треба було дати ім’я Супермен. Не знаю чи є щось , чого ти зробити не зможеш. І завжди в потрібному місці в правильний час. – розсміялася даючи йому відкусити випічки з вишневим джемом.

-        Юля... – хлопець посерйознішав і еакрив її руку своєю. – Давай переїдемо в Мілан. Разом.

Дівчина різко відсахнулася округливши очі.

-        Там, ти не буде ні журналістів, ні Емілії, ні турбот. Ти зможеш кожного ранку снідати в подібному закладі і неспішно працювати над своїми книгами.

-        Я... Я не знаю... А як же будинок?

-        Ми залишимо його під охороною.

Юлі просто відібрало мову. Насправді багато років вона мріяла про те, аби сидіти за ноутбуком десь в кафе з видом на море і попиваючи каву записувати свої роздуми. І ні боргів. Ні проблем. Але зараз... Коли в серці досі тліла невидима надія... Хоч і примарна. Хоч і не визнана...

Від відповіді їх врятував дзвінок телефону. У слухавці почулося покашлювання, а тоді такий приємний старечий голос.

-        Привіт, донечко.

-        Привіт, дідусю. – зраділа дівчина.

Сама вона боялася йому телефонувати, бо не знала, який у нього стан після їх з Іваном розлучення.

-        Я так сумував за тобою. А раніше не хотів турбувати. Можна я сьогодні ввечері до тебе приїду? Поговоримо.

-        Звісно. Я буду дуже рада.

Звісно Юля використала шанс аби відтягнути відповідь на пропозицію Макара і зіславшись на дідуся побігла додому.

Іван їхав з Сашком на зйомки, розпитуючи про колишню дружину. Період кількаденної хандри і депресії закінчився і тепер він знову відчував у собі сили завойовувати неприступну кріпость на ім’я Юлія.

-        Знаєш, бос, що я думаю... – Сашко листав якусь книгу. – Тут один психолог пише, що жінки обирають героїв. А значить, ти маєш врятувати її від нещастя. Але для того, щоб все пройшло гладко, ти маєш котролювати проблему, а отже, створити її.

-        Що, ти мелеш... – огризнувся хлопець дратуючись через кілометрові затори.

-        Давай викрадемо Юлю. А потім ти її врятуєш. Уяви, як ти виростеш в її очах. Після цього вона не посміє тобі відмовити...

-        Але ж це обман. – Іван хоч і не приймав ідіотський ідей Сашка, та над цією задумався.

-        Ну розкажеш їй за 5 хвилин до весілля. Посмієтеся та й усе.

-        Ні... Це не правильно.

Юля бігала по будинку то прибираючи, то готуючи вечерю. Прихід дідуся підняв їй настрій, адже вона не хотіла втрачати зв’язок із ним. Не зважаючи на те, як складуться їх відносини з Іваном.

Заледве встигла переодягнутися, як Богдан Степанович постукав у двері. Не дивлячись у домофон відчинила їх і встигла лише роззявити рот, як чоловік у чорній масці приклав до обличчя хустинку. Далі – темнота.

Дідусь зайшов у освітлений будинок з незакритими дверима і відразу відчув щось недобре. На плиті кипіла вода, а Юлі ніде не було. У пам’яті сплила підозріла автівка, з якою вони розминулися недалеко від дому. Там сиділи двоє у масках. Склавши до купи факти відразу помчав у поліцію. По дорозі набрав онука.

-        Дідусю, вибач, я на зйомках. Пізніше наберу.

-        Украли! – заверещав старий. – Юлечку нашу украли!

-        З чого ти це взяв? – голос внука став занепокоєний.

-        Я сам їх бачив! Негайно їдь додому! Я збираю журналістів, зробимо оголошення і запропонуємо викуп!

-        Що?! Дідусю, почекай...

Але той поклав слухавку набраючи знайомого журналіста. Через під години вся відома преса і телебачення табуном штовхалися біля фамільного гнізда Шовковських. Маргарита бурмотіла, що вона не встигла відвідати стиліста і не може в такому вигляді вийти до людей. Григорій чартером летів додому зірвавшись із важливих переговорів. Богдан Степанович уже розмовляв з журналістами.

-        Ми готові щедро винагородити того, хто привезе мою внучку цілою і неушкодженою. – голосно у мікрофон промовив старий. У нього наче відкрилося друге дихання.

-        Скажіть, якою буде сума гонорару? – прозвучало з натовпу.

-        П’ять тисяч. Гривень. – вийшла Маргарита.

Журналісти втихли і почали перегіптуватися.

-        П’ятсот. П’ятсот тисяч доларів. – вигукнув Богдан Степанович, глянувши з докором на невістку.

Іван приїхав додому, коли там вже втихло. Дідусь ходив з кута в кут палаючи від гніву та переживання. Через кілька хвилин під’їхала і Емілія, котру одразу прикликала Шовковська. Розпитавши деталі, Іван поспішив усіх заспокоїти та запевнив, що обов’язково її знайде.

-        Аби мені тільки попався цей негідник! – не вгамовувався старий. – Я не знаю, що з ним зроблю!

Іван перечепився на сходах і впав підвернувши ногу. 

-        Ти, що синку? Ходити не навчився?! – пожурив дідусь допомагаючи піднятися.

Маша не знаходила собі місця, побачивши термінову страшну новину. Сашко не піднімав слухавку, тому вона зателефонувала Макара. Той приїхав через двадцять хвилин піднявши на ноги всіх знайомих.

Побачивши, що Юля починає приходити до тями, Котик вискочив на вулицю, не знаючи, що робити. Його шеф досі не повернувся і це лякало до потемніння в очах. Під маскою свербіло, тому, він підтягнув її на чоло та витягнув телефон. Побачивши 35 пропущених від дружини, мало не зомлів.