РОЗДІЛ 44

Спала знову Юля погано. Чи то через те, що вдень виспалася чи через неочікуваний візит Івана. Та піднявшись зранку у досить розбитому стані, зібралася до Макара.

Переступивши поріг, різко сіпнулася назад вдарившись головою об косяк. На лавці біля будинку, скрутившись у колачик спав Іван. Серце по зрадницьки защемило. Підійшовши ближче, вона присіла поруч і торкнулася його плеча. 

-        Що ти тут робиш?

Хлопець розплющив очі і посміхнувся. Майже відразу його пробрав озноб. Ніч була не теплою, ще й ранкова мряка намочила одяг.

-        Мені нікуди іти. Як тобі, тоді...

Юля відразу пригадала той вечір, коли повернулася з Греції. Іван виставив її за двері, як вона його вчора.

-        Зате у тебе є гроші... – вона важко зітхнула.

-        Є речі, які за них купити неможливо. – він голосно закашлявся. – Я б віддав їх усіх за те, щоб ти мене пробачила і знову стала моєю дружиною.

Слова досягли цілі і прикривши повіки дівчина важко зітхнула боронячи власне серце. Воно давно готове було повірити знову. Але пам’ять стояла незворушною стіною.

-        Юля... – він торкнувся крижаними пальцями її руки.

Холод остудив її внутрішню боротьбу повертаючи у реальність. Запідозривши щось недобре, Юля піднялася і легко притулила свої вуста до його чола. Воно не було гаряче. Воно палало живим вогнем.

-        У тебе температура!

Але він продовжував посміхатися розглядаючи її обличчя. Наче намагався зробити фото напам’ять. Дівчина важко зітхнула і прикусивши губу поставила йому в долоню ключі від будинку.

-        Ось. Там в аптечці ліки. Поспи. – і розвернувшись спиною, аби він не бачив її, добавила. – Як стане легше, ключі залишиш під килимком.

І пішла не озираючись. Надія, що спалахнула в очах хлопця в ту ж мить погасла.

Юля сиділа в кабінеті Макара, практично не чуючи того, що він говорить. Її думки знову були вдома. Чи їв він? Чи зменшилася температура? Чи помітив чистоту, яку вона навела...

-        Чудово. – Макар сів поруч із нею тим самим привертаючи увагу. – Як тільки продюсери затвердять почнемо зйомки. – Юля. – обійняв її за плечі. – Ти не рада? Сидиш, така далека... Може підемо пообідаємо.

Вона повернулася до хлопця і уважно на нього подивилася. В даний момент в її голові приймалося важливе рішення. Три. Два. Один. І вона нарешті посміхнулася. В її грудях знову поселилася легкість.

-        Вибач. Але мені терміново треба додому.

Часто ми самі додаємо собі страждань. Невмінням пробачати. Небажанням робити вибір. Страхом за майбутнє. Все це непотрібний вантаж, що засмічує нашу душу. Ланцюг, що приковує нас до землі, не даючи розгорнути крила. А варто тільки відпустити і знову отримаєш силу. Відмовляючись від зла, перестаєш бути рабом. А Бог дає свободу.

Всю дорогу додому, Юля не могла всидіти на місці, підганяючи таксиста. Тоді, кілька місяців тому, Іван не залишив її хвору напризволяще. Не зважаючи ні на що, він попіклувався про неї. А вона, отак легко пішла...

Але зайшовши на подвір’я дівчина розчаровано озирнулася. Автомобіля Шовковського не було. Ключі лежали під килимком. Хвиля жалю пронеслася венами і стала у горлі клубком. Будинок привітав її уже звичною пустотою, намагаючись обійняти холодними непорушними стінами. Вона зайшла у кімнату колишнього чоловіка, але речі, як і раніше стояли на місці. Сіла на акуратно застелене провівши рукою по подушці. Постіль досі зберігала легкий хвойний запах його парфуму. Поміняти, чомусь Юля не наважувалася.

Гучний стукіт у двері відгукнувся радістю у грудях дівчини. Так вперто бити кулаком по дерев’яних дверях міг тільки Іван. Але, як виявилося...

-        Маргарита Рудольфівна? – цю жінку, вона точно не чекала.

-        Де мій син? – облила її крижаним тоном і нахабно зайшла у дім штовхнувши плечем невістку. – Іванку! Синку! Де ти?

-        Його тут немає. Ми ж розлучилися. – спробувала донести їй Юля.

-        Так я і повірила. – хмикнула жінка. – Я, що свого недалекого сина не знаю? Напевно, знову сюди прибіг. Ото вже сь добре його опоїла якимось дурманом. Але нічого, я розірву ці чари і врятую дитину. – вона зазирнула у всі кімнати. – Іванку, виходь. Я нічого тобі не зроблю. – а тоді витягла банку з якоюсь водою і почала кропити по стінах.

-        Ви що робите?! – такого Юля стерпіти не могла. – Забирайтеся з мого дому!

-        Он як ти заговорила... – Маргарита прищурилася і захитала головою. – Та якби мій син не був так гарно вихований і не залишив тобі будинок, ти б співала по іншому.

-        Не варто, пані Шовковська влаштовувати тут шоу. Ви не на сцені. Але, якщо не підете самі, то я виведу Вас з цього театру.

Жінка фиркнула і бризнувши дівчині в обличчя якоюсь смердючою водою пішла до виходу. Видихнула дівчина тільки тоді коли замкнула за нею двері. А тоді помолившись, окропила все свяченою водою. Хтозна, по яких відьмах носило цю жінку.

Та відпочити їй не дали. Знову хтось тарабанив у двері. І Юля вже жаліла, що не завела величезного собаку. На порозі стояв Сашко.

-        Кепські справи, Юля. – вір важко дихав, ніби біг сюди.

-        Ну що ще? – вона застогнала і впустила його у дім.

Котик зразу пройшов на кухню і почав гукати, чим можна поживитися.

-        Іван хворий. Дуже хворий. – ледве говорив жуючи сосиску.

-        А мені це навіщо? Я йому не родина. І навіть не лікар. У них ціла клініка в розпорядженні. І не одна.

-        Юлечко... Хіба ти не розумієш? Він в депресії. Зняв за містом будинок і наказав мені нікому не розповідати де він.

-        Я на ваші провокації більше не поведуся. – відрізала дівчина.

-        Як знаєш. – чоловік написав на листочку адресу і широким кроком пішов геть.

Поки Юля сиділа і думала чи варто туди їхати, до нового тимчасового пристановища Шовковського уже прямувала Емілія. Вона мало не силою вибила інформацію із Сашка. Побачивши її на порозі, Івану здалося, що температура піднялася ще більше. Дівчина зробила вигляд, що її не цікавить його думка і взялася лікувати. Сил у хлопця не було, аби її виштовхати звідси. Тому він ляг і зробив вигляд, що дуже хоче спати.