РОЗДІЛ 43

Ця ніч мабуть була найдовшою у житті Юлі. Якщо не брати до уваги ту ніч, коли загинули її батьки. Вона так і залишися у вітальні на дивані. Тільки під ранок змогла забутися у неспокійному сні.

Підніматися Юлі не хотілося. Тіло ломила втома та й внутрішня енергія була зовсім на нулі. Розплющила повіки, тільки коли сонце несамовито різало в очі. Помолилася і за звичкою заварила дві чашки кави. Обидві вилила у раковину. Надто гірка. Насилу умившись, одягнулася і попрямувала до Макара. Дорога була довга, але тепле сонечко в парі з сильним поривчастим вітром допомогли трошки прийти до себе. Навіть з’явилося бажання попрацювати.

Постукала у двері, котрі практично відразу відчинилися. На порозі з’явилася Емілія, одягнена... А краще роздягнена. У одній футболці Макара.

-        Ти що тут робиш? – відразу напала Жовківська заклавши руки на грудях.

-        Де Макар? – Юля спокійно сперлася об стіну.

-        На роботі. – вона вела себе наче хазяйка.

-        Зрозуміло. – зітхнула дівчина. – Передай йому, будь ласка, коли прийде.

Вона простягнула Емілії запаковані документи і пішла до ліфту. Ноги і так втомилися, тому бажання їхати в офіс не було жодного. Тай пояснювати нічого не хотілося.

Повернувшись додому, Юля відразу зазирнула в кімнату Івана. Своїх речей він не забрав. І до вечора так і не з’явився. Зате, як тільки споночіло, у двері постукав Макар.

-        Судове слухання відбудеться у наступний вівторок, о 10.00. – він пив каву сидячі на дивані і радісно спостерігав, як дівчина кладе у вазу квіти.

-        Добре. – коротко кивнула не повертаючись.

-        Юля. – хлопець прочистив горло і продовжив. – Ти сьогодні застала в мене Емілію. Але це не те, що ти думаєш.

-        Я нічого не думаю, Макар. – вона підійшла і сіла на стілець навпроти. – Я знаю, що ти не здатний на таку підлість.

На відміну від Івана. Це вона вже додала подумки.

-        Я радий, що ти про мене такої думки. – він накрив її руку своєю. – Може підемо в ресторан? Або у клуб? Розвієшся.

-        Дякую, але я хочу лягти спати. Іііі... Макар. Мені необхідно якийсь час побути наодинці. Зібратися з думками, подумати у якому напрямку далі рухатися. Не ображайся будь ласка.

-        Я все розумію. – хлопець тепло, проте з ноткою смутку, посміхнуся. – Можна я буду тобі телефонувати і інколи приїджати?

-        Звісно. – тобі я завжди рада.

Наступного дня Іван не приїхав. І потім також ні. Він більше не діймав Юлю дзвінками чи переслідуванням. За тиждень вони так жодного разу і не пересіклися. Дівчина подумала, шо він просто вирішив викреслити її з свого життя. Не розуміла тільки, чому те забирає речей. А спакувати самій їй духу не вистачало. Так, можна було себе обманювати, що нічого ще не закінчилося. Що він має надію сюди повернутися. Це звісно суперечило здоровому глузду, але з серцем іноді так буває. Не хочу - дайте. Пустіть - тримайте.

Зустрілися вони аж у залі суду. Стоячи по різні сторони барикад з адвокатами за спинами, що наче титани важко дихали готуючись до бою.

-        Не залишай мене. – промовив німий погляд Івана.

-        Я тебе не залишала. – відповіла дівчина не розмикаючи вуст і вглядаючись у очі кольору темного шоколаду. – Це ти мене не прийняв.

На красивому обличчі, що раніше не сходило з обкладинок глянцю заросла густа борода і залягли темні тіні. Юля не знала, що весь цей тиждень він працював у монастирі на найгірших роботах. Збирав на полі картоплю, викидав гній зі стаєн, мив підлоги. В ту ніч, коли він підписав папери, мало не збив одного старого монаха. Той його пожалів і запросив до них на кілька днів. Саме там, за містом серед лісу хлопець зміг знайти хоч трохи спокою. І добре запам’ятав слова монаха, що «аби любити, не треба ні штампів у паспортах, ні офіційних зізнань, ні навіть взаємності. Шлюб необхідний для гріховної плоті, яка запалюється пристрастю. А любов... вона любить не зважаючи ні на що: ні на відстань, ні на вік, ні на статус». Тому він готовий був зараз закінчити те, що почалося неправильно. І почати наново. З самого початку переписати історію. Звісно час їм ніхто не поверне, але те, що залишилося спробує не зіпсувати.

Юля сиділа, відчуваючи, як сили все більше покидають її. Організм не витримував нервової напруги. З самого ранку її млоїло і паморочилася голова. Адвокат практично на всі питання судді відповідав сам, що значно полегшувало їй перебування. Тільки погляд Івана, що невідривно пропікав груди не дозволяв підняти голову.

-        Чи з власної волі Ви, Юлія Шовковська, хочете розірвати цей шлюб? – запитав вусатий чоловік середніх років у мантїї.

Юля піднялася і сильно занервувала. Вона не хотіла відповідати на це запитання. Нічого не хотіла. Окрім як сховатися у своїй кімнаті під ковдру з головою. Перевела погляд на адвоката і той позитивно кивнув.

Іван продовжував дивитися на неї і малесенька надія спалахнула в його серці.

-        Так. – це слово застрягло у її горлі.

Кілька простих букв вдарили по скронях чоловіка гострим мечем.

-        А ви, Іване Шовковський, підтверджуєте позов?

Один її погляд. Один кивок у його бік і він на весь світ закричить «Ні». Та Юля стояла непорушно, як кам’яна статуя, дивлячись прямо перед собою.

-        Так. – промовив на видиху і опустив голову.

Суддя вийшов з зали на кілька хвилин і повернувся з готовим вердиктом.

-        Позов Юлії Шовковської до Івана Шовковського про розірвання шлюбу, суд вирішив задовільнити. Суд розриває Ваш шлюб і від тепер він недійсний.

Останній удар молотком вибив із дівчини останні сили і темнота закрила їй світ. Прийшла до тями Юля уже в коридорі на руках Івана.

-        Ну нарешті. – Маша умила їй обличчя водою і дала напитися.

-        Постав мене на ноги. – прошепотіла до хлопця.

Він акуратно опустив її бережливо підтримуючи під руки.

-        Юля... Давай я відвезу тебе додому. – запропонував, хоч хотів сказати щовсім інше.