РОЗДІЛ 37

Дівчина підкрутила радіо і демонстративно  відвернулася. Вона досі була ображена за те, що він не прийшов ночувати додому, а зараз веде себе так, наче нічого не сталося. Тому твердо вирішила не реагувати на всі його «сюрпризи». Через деякий час вони були на причалі. Красива біла яхта чекала свої господарів виблискуючи срібним написом Ядвіга.

-        Сама зайдеш чи занести? – Іван повернувся до дружини широко посміхаючись.

Тепер, коли він прийняв остаточне рішення все стало таким простим і зрозумілим.

Однак, Юля лише заклала руки на грудях навіть не думаючи відстібати ремінь безпеки. Хлопець зітхнув і нахиливши голову кілька секунд розглядав дівчину поруч, любуючись. Як він раніше не бачив, наскільки вона приваблива? Пухкі вуста, що розбурхують уяву, великі очі кольору неба, а ці каштанові кучері... І запах. Вона пахла весною. Свіжістю. Життям. Тепер його не дратувало навіть її обурення і гнів. Навпаки це було так мило... Правду кажуть, що не красота викликає любов. А любов змушує бачити красоту.

Вийшовши з авто, він відкрив дверцята з боку пасажира і вийнявши дівчину на руках заніс на яхту. Та одразу відчалив від берега, поки вона не втекла.

Юля сиділа на краю невеликої палуби кутаючись від вітру у довгий резиновий плащ, який завчасно приготував чоловік. І запихала в рот смачні закуски, коли він відволікався на вудочку.

-        Чому ти зразу не сказав, що тобі ні з ким порибалити? – дівчині набридло тут сидіти, не зважаючи на красоту, що їх оточувала.

Уже дві години вони гойдалися на одному місці, а Іван досі мовчав. Зате у відрі підстрибувало кілька рибин.

-        Чому ти не поїхала? – він підійшов і сів поруч.

-        Документи забула. – стиснула плечима дівчина забираючи з обличчя пасмо, яким грався вітер.

-        Правда? А якщо чесно? Ну скажи, що просто не змогла від мене піти. – заграв бровами хлопець підморгуючи.

-        Звісно. Ти помреш з голоду, а мене потім буде совість гризти. – фиркнула і посунулася подалі. Але Іван не відставав. Навіть навпаки ще й обійняв. – Що ти робиш?! – Юля скинула з себе його руку.

-        Намагаюся сказати, що скучив.

Він швидко украв малесенький поцілунок з її рум’яної щоки. Дівчина замахала руками обурюючись та він схопив і притягнув її до себе.

-        Досить. – торкнувся носом її волосся вдихаючи аромат. – Не втікай від мене більше.

Вона повернула і недовірливо заглянула в його очі. Там плескалося стільки ніжності і теплоти, що всі образи, непорозуміння стали в одну мить абсолютно неважливими. І як тільки ще одна стіна, котра розділяла їх почала з гуркотом руйнуватися, телефон Івана голосно закричав у кишені. На екрані світилося обличчя Емілії, котре звісно побачила Юля. Вирвавшись з його обіймів вона пішла і сіла в іншому кінці палуби. Повагавшись він таки скинув дзвінок і помчав слідом за дружиною.

-        Дай мені спокій. – холодно промовила Юля відвернувшись.

Вона більше не хотіла бути тупим кутом цього любовного Бермудського трикутника.

-        Пробач мене. – він взяв її за руку. – Я помилився. Ніяк не міг розібратися в собі... І щиро жалію, що зробив тобі боляче. Давай все забудемо. Почнемо з чистого листа. Я просто хочу радіти життю. І бути з тобою.

Кожне слово лягло на серце дівчини солодким медом змушуючи його тріпотіти. Та раціональний розум тримав у закрамах пам’яті надто багато гірких епізодів. Вона пройшлася по нім прищуреним поглядом і гордо задерши голову театрально промовила:

-        Не вірю.

Іван награно гучно зітхнув і вклякнувши перед нею на одно поліно зробив таємничий вираз обличчя.

-        Юля. – прочистив горло.

-        Так. – всі нервові закінчення в одну мить оголилися змушуючи бідну дівчину навіть дихати через раз.

-        Ти будеш... – він тягнув інтригу. – Чистити зі мною цю рибу?

Юля на секунду випала з реальності.

-        Ай! – крикнула вона і схопивши мотузку, що лежала поруч вдарила його по голові.

-        За що?! – хлопець потер пошкоджене місце.

-        Я думала, ти робиш мені пропозицію!

-        Серйозно?! – він голосно розсміявся. – А нічого, що ми вже чотири місяці одружені? – помахав рукою з кільцем.

-        Ну і добре! Бо вдруге за такого телепня я б не вийшла!

Чоловік підхопив і закружляв її в повітрі.

-        Все добре. – прошепотів на вухо. – Тепер у нас все буде добре.

Цілий вечір вони вдома чистили рибу сміючись і підколюючи одне одного. Здавалося, нарешті все стало на свої місця і їх гармонії ніщо порушити не зможе. Накриваючи на стіл, Іван підбирав в умі правильні слова аби освідчитися Юлі у коханні. Вона ж, боялася повірити, що все це правда. І напевно не дарма...

-        Юля. – хлопець сів поруч розглядаючи, як на їх обличчі граються світлом свічки. – Заплющ очі.

-        Навіщо?

-        В тебе там вія на оці.

-        Це нормально, їх там багато. – дівчина дивилася на нього, як на трохи того...

-        Та ні. Зараз впаде. Ну заплющ...

Нарешті прийшов його час. Юля прикрила повіки відчуваючи, як серце починає забіг через близькість чоловіка. Його запах проникав десь під ребра заважаючи дихати, подих обпалював обличчя. Іван дивився на такі спокусливі вуста кольору стиглої полуниці повільно нахиляючись. Передчуття майбутньої насолоди лоскотали нервові закінчення змушуючи пальці тремтіти. Коли їх губи сплелися в поцілунку, навколо зірвалися сотні феєрверків. Але вже в наступну секунду вони погасли. А двері хтось голосно загрюкав.

-        Давай не будемо відчиняти. – прошепотів Іван опускаючи голову на оголене плече дівчини.

-        А якщо це дідусь?

Вона виплуталася з ого обіймів і пішла до дверей. На порозі стояла Емілія. Вся в чорному, як на похороні. Її червоні очі були запухлими від сліз та дивилася вона лише на Івана.

-        У тебе щось сталося? – добре серце Юлі стиснулося від такої картини. Хоч вони і не можуть поділити одного чоловіка та це не причина залишатися осторонь, коли в тієї біда.