РОЗДІЛ 34

Вони мчали на шаленій швидкості по мокрих нічних вулицях розсікаючи прохолодне повітря. Та в обидвох в крові зараз бушував адреналін перемішаний з гнівом.

-        До нас сьогодні приходила Емілія. – чи то запитав чи констатував хлопець.

-        Так... Вшанувала принцеса своєю присутністю. – скривилася Юля відтягуючи ремінь безпеки, який давив на грудну клітку не даючи дихати.

-        Що між вами сталося? – він міцно стискав кермо намагаючись не тиснути на педаль газу.

-        Що сталося? Я вигнала її і все. А що, ти хотів аби я спокійно дивилася, як вона на моїй кухні тарілки перебирає і меблі переставляє?

-        Ти її ображала і грубо виштовхала.

-        Що?!

Автомобілем різко сіпнуло.

-        Емілія у важкому емоційному потрясінні. У неї дуже тонка, чутлива душевна організація. Тому завтра зранку ти поїдеш до неї, поговориш і вибачишся?

-        Ти серйозно? – вона не вірила тому, що чула. – А може я їй іще копняків під зад надавала?

-        Юля!

-        Що, Юля?! Чому ти спочатку не запитав мене?! Не вислухав мою точку зору, а відразу повірив їй?! Чекай, чекай... Тобто ти весь вечір був у неї?! А я тебе ще перед батьками вигороджувала...

-        Це тебе не стосується. Ти не мала права так з нею поводитися.

В цю мить всередині Юлі щось обірвалося. На місце болі прийшло розчарування, а за ним смиренне прийняття незворотнього. За що вона бореться? Чого тримається?

-        Зупинити авто. – тихо промовила.

-        Навіщо?

-        Зупини авто! – заверещала так, що йому захотілося заткнути вуха.

Іван різко припаркувався біля узбіччя і Юля в ту ж мить вискочила. Перебігши через дорогу вона зупинила перше ж таксі.

-        Юля!

Це все що встиг крикнути хлопець. Він приїхав додому, однак дружини не було. І через кілька годин вона також не з’явилася. Телефон не відповідав. Відчуваючи тривогу і провину за свою необдуману імпульсивність він знову сів у автомобіль та поїхав її шукати. Намотав кілька даремних кіл по місту та зрештою зупинився на набережні. Втомлено опустив голову на кермо картаючи себе за те, що настільки піддався чарам Міли аби образити Юлю.

Він намагався запхати два серця в одне своє, від чого його просто розривало на шматки. В грудях палав вогонь спопеляючи всі можливі рішення не даючи зробити вибір.

-        Вам потрібна допомога?

Ним сіпнула від чужого голосу знадвору.

-        Ні, дякую. – кивнув сивобородому кремезному чоловіку.

-        Може чаю або чогось міцнішого?

-        Ви хочете фото? Чи автограф?

-        А Ви футболіст?

-        Ні. – очі Івана округлилися.

-        Ну тоді нащо мені Ваш авторґграф.

Через кілька хвилин Іван уже гойдався на палубі красивої білосніжної яхти з мелодійною назвою Ясміна.

-        Ну, і що з нею сталося? – новий знайомий поставив на столик коньяк чай і кілька бутербродів.

-        З котрою із них? – зітхнув хлопець.

-        А це вже симптом... Не можна морочити голову двом дівчатам одночасно. Не можна... Гріх тяжкий. Розплату понесеш. – старий почухав бороду.

-        А якщо я їх люблю?

-        Не любиш. Якщо появилася друга, то першу ти вже не любиш...

Іван різко піднявся впавши з дивану у вітальні через зойк сигналізації. Юля, як завжди про неї забула. Ввівши пароль дівнина швидко піднімалася по сходах не зважаючи на чоловіка котрий біг слідом.

-        Де ти була? – в його голосі уже не було ні гніву, ні строгості... Лише змучене хвилювання.

-        Яка різниця? – вона витягла з шафи валізу і почала скидувати туди речі.

-        Юля... – він прислонився до одвірка. – Я хотів попросити вибачення. Я був не правий.

-        Що? – дівчина зупинилася і різко повернулася. – Ти просиш вибачення за те, що змушував мене вибачатися перед Емілією?

-        Я... – він дуже довго складав у голові свою промову, але зараз усі слова просто вилетіли.

-        Знаєш, Іване, здається у тебе згоріла материнська плата. – Юля рукою згорнула всі баночки з туалетного прямо у валізу.

Прикривши очі, хлопець важко вдихнув І потер рукою чоло. Він сам був винен.

-        Скажи хоч куди ідеш...

-        Їду. В Канни на фестиваль. З Макаром. – вона кинула на нього короткий погляд.

-        З Макаром... – повторив ехом.

-        А твоя дівчина хай переїжджає сюди і облаштовує ваш побут.

-        Юля...

Іван спробував вихопити валізу з її рук, але спроба провалилася. Юля сіпнула рукою і валіза полетіла вниз по сходах. Вона швидко наздогнала її і підхопивши вибігла на двір.

-        Ну почекай! Дай мені п’ять хвилин!

Він не міг її відпустити. Особливо тепер, коли нарешті розібрався в собі і наважився прийняти рішення. Але за дверима, наче холодна стіна, виріс Макар.

-        Кажи. – Юля нарешті зупинилася і повернулася до нього обличчям.

-        Я винен... я повів себе як дурень. Вкотре...

-        Я це вже чула. Все?

Юля відчувала, як її рішучість слабне, під впливом темних повних каяття очей. Тому, аби знову не втрапити у ту ж саму пастку, їй необхідно було якомога швидше забратися звідси.

-        Не їдь. – тихо промовив дивлячись їй у вічі.

Її серце пропустило удар.

-        Вибач, Іване. Але пізно...

Вона заплюшила очі і міцно стисла руки в кулаки, наче переконуючи себе, що все робить правильно. Макар, який досі тактовно не вмішувався у розмову забрав валізу та поклав у багажник свого авто. Далі відкрив дверцята та допоміг їй сісти. І тільки коли Юля була в салоні дозволив собі кинути останній переможний погляд на старого друга.

Іван ще довго стояв на тому місці сподіваючись, що це ще не кінець. Що вона не може без нього так само, як і він без нею. Що вона зараз передумає, зрозуміє, що це велика помилка... Та хвилини невмолимо бігли вперед зменшуючи надії на повернення. Він сам був у всьому винен. Кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Але іноді пізно – уже нікому не треба.