РОЗДІЛ 29

Вони сиділи на кухні опустивши голови у свої тарілки. Годинник показував полудень та у молодих людей це був лише сніданок. Загальний стан Юлі покращився, температура не піднімалася, від чого полегшало і Івану. Замовивши ситну збалансовану вітамінами їжу він сам усе розклав по тарілках, запрошуючи дружину. Тільки апетиту ні в кого не було.

-        Юля... – почав хлопець, розуміючи, що важкої розмови не уникнути. – Я хотів би перепросити за вчорашнє.

-        Знаєш... – її голос залишався хриплим. – У мене відчуття дежавю. Таке враження, що ми ходимо по колу. Тобі самому не остогидло? – вона нарешті підняла на нього втомлений погляд.

-        Ні. Мені не набридло. Я збрехав тобі. Ти ніколи не була мені ніким. – він зустрівся з її очима, однак дівчина одразу ж відвела свій погляд. Напевно просто ще не навчилася тримати оборону. – Для мене ти дуже близька... Навіть рідна людина. І відтепер я не змушуватиму тебе більше чекати. А якщо запізнюватимуся, то обов’язково телефонуватиму, щоб ти не хвилювалася.

-        Іване, це... – вона негативно захитала головою.

-        Не треба. – перебив її. – Я все розумію. Просто хотів, щоб ти знала.

-        Іване. – знову прикликала його увагу до себе. – Вчора Макар запросив мене на побачення. Ти ж не проти?

Кілька простих слів. Набір букв. А який буревій вони влаштували у серці двох людей. Одним різким рухом розрізали землю утворивши важку прірву. Звісно можна було ризикнути і перескочити, але для цього необхідна була сміливість. Адже тоді дороги назад не буде. Або вибрати легший спосіб і піти кожному у свій бік.

Юля продовжувала дивитися на чоловіка навпроти і все її нутро благало: «Скажи Ні. Не хочу. Забороняю з ним бачитися!». Це дало б їй хоч і примарну та все ж надію. І стало б підтвердження слів, що вона йому дорога.

Чого очікував Іван? Хтозна... Іноді ми самі не розуміємо чого хочемо. Зрозуміло було лише те, що ці слова вилилися на нього неприємною лавиною холодного снігу. Цього разу діватися було нікуди і довелося зізнатися самому собі: Ні, він не хоче, щоб вона ішла на побачення з його найкращим другом. Та чи зможе він дати їй те, чого вона потребує? На що заслуговує? В даний момент його цілком влаштовував той розподіл ролей, що царював. Юля дружина. Юля в його домі. Юля поруч. Юля не обмежує його свободу. Міла... Поруч.

Не витримавши дисонансу у власній голові, де думки практично шматували його на частини, хлопець різко піднявся і схопивши з шафки ключі від автомобіля пішов геть. Юля насилу проковтнула гіркий клубок, що стояв у горлі і піднявши голову вгору густо закліпала стримуючи сльози.

Мерседес Івана припаркувався біля шоуруму Жовківської. Глянувши через вітрину на біляву дівчину він голосно істерично розсміявся. На мить йому здалося, що він сходить з розуму.

-        А мене для тебе сюрприз! – Емілія таємничо посміхнулася і вручила йому два квитки на концерт.

-        Океан Ельзи. – вмить спалахнули очі хлопця.

-        Я знаю, що ти їх обожнюєш. Сходимо разом сьогодні ввечері? – вона акуратно запакувала підібраний одяг для інтерв’ю на державному телеканалі.

-        Сьогодні? – перепитав хлопець все більше хмурячись.

-        Так. У тебе якісь плани? – її тон похолодів.

-        Ні. Просто Юля хвора. Я мушу бути дома. – він чи то важко чи то полегшено зітхнув. – Поклич когось іншого. – поставив квитки на стіл. – А ми з тобою сходимо, іншим разом. Обов’язково.

-        Звісно. – фиркнула білявка. – Дружина – то святе.

-        Я радий, що ти мене розумієш. – він вдав, що не почув сарказму в її голосі і швидко поцілувавши у щоку вийшов.

Цього разу Іван повернувся додому ще до заходу сонця. Повернувши по дорозі в супермаркет він набрав попкорну та чипсів готуючись до спільного вечора перед телевізором. Як колись. Однак і тут 1ого чекав облом. Юля спала. При чому так солодко, що хлопець по неволі залюбувався. Особливо оголеною до стегна ногою, що визирала з-під ковдри. Минулої ночі переодягаючи її він думав лише про стан її здоров’я. А зараз... світла, майже сяюча порцелянова шкіра так і зазивала аби її торкнулися. Відчули м’якість і шовковистість. Усвідомивши, куди ведуть його думки, Іван швидко накрив Юлю і пішов до себе.

Дівчина неспішно прогулювалася повз міського озера повільно жуючи шаурму і продумуючи діалоги сценарію. Останній тиждень Іван дотримував своєї обіцянки і телефонував по десять раз на день запитуючи що вона робить, як себе почуває і сповіщав, коли повернеться. Це значно спростило її життя, адже вона могла організувати свій день і присвятити більше часу творчості. Думки в голові дівчини стрибали одна через одну, змушуючись її то посміхатися то хмуритися. Дехто з перехожих посміхався у відповідь, хтось проводжав дивним поглядом, інші просто не звертали уваги. Але раптом біля неї зупинився чорний позашляховик. Звідти граційно вискочила Емілія.

Чи треба говорити, що натхнення у Юлі відразу розвіялося на вітрі?

-        Нам треба поговорити. – безцеремонно заявила.

-        Ми все вирішили ще на прем’єрі. – відповіла Юля продовжуючи іти.

-        Якщо ти мене не вислухаєш, я розповім сім’ї Івана, що ваш шлюб фіктивний. Як думаєш, що буде з дідусем?

-        Що за маячню ти несеш? – дівчина таки зупинилася і повернулася.

-        Іван мені все розповів. – вона заклала руки на грудях і гордо задерла голову.

Серце Юлі закололо і холодна огидна рука обіди з нотками зради схопила за горло. Хоча вона нічим не краща. Теж розповіла все Макару.

-        А від мене ти що хочеш? – сама здивувалася різкості свого тону. Наче лезом розрізала повітря.

-        Відпусти його. Дай йому розлучення.

-        Я його не тримаю. – спокійно відповіла Юля.

-        Тримаєш! – заверещала Емілія. – Раніше він завжди був зі мною і приїжджав за першим покликом. А тепер ні! Бо з тобою одні проблеми! Ти його у мене вкрала!

-        Еміліє, ти хочеш аби Іван був поруч, хоча кохаєш Макара. Тебе саму від себе не нудить?