РОЗДІЛ 23

Юля сиділа на капоті автомобіля Івана і опустивши голову розглядала власні пальці. На прем’єру вона так і не пішла. Не тому, що не хотіла, ні. Просто пошкодувала про те, що під впливом емоцій повелася на пропозицію Жовківської. Дівчина не бажала плести інтриги, грати ігри та доказувати, що вона краща, ніж хтось інший. Їй не хотілося бути вибором. Як риба на базарній лавці. Їй хотілося бути пріорітетом. І зараз видалася чудова можливість перевірити, наскільки вона важлива для Івана. Аби не будувати марно болючих ілюзій.

Емілія ішла по холодному бетону міцно тримаючись за лікоть друга і голосно сміялася. Наче хотіла заглушити в його голові думки про Юлю. Побачивши дружину хлопець перемінився в обличчі. І залишивши подругу за спиною, швидко підійшов до автомобіля.

-        Чому ти не прийшла?

В його голосі бринів гнів, обіда і ще щось схоже на журбу.

-        Зустріла знайомого. Розговорилися. Не встигла. – вона зіп’ялася на ноги і розправивши плечі подивилася йому прямо у вічі.

-        Знайомого... – скривився продовжуючи уважно її розглядати. Зараз вона виглядала так привабливо беззахисною... Але противна ревність застелала свідомість. – Це було настільки важливо, що ти пропустила фільм?

Юля просто відвела погляд убік. На Емілію, що заклавши руки грудях невдоволено за всім спостерігала. Це отверезило, не давши насадити почуття провини.

-        Сьогодні... Там у залі... Ти була мені по особливому потрібна. – несвідомо, він нахилився до неї ближче.

-        Тобі? Чи Валерії? – голос Юлі здригнувся на останньому слові.

Вони дивилися одне на одного вишукуючи відповіді у тонких, майже непомітних зморшках між бровами. У тремтінні вуст та глибині очей. Бувають ми ті, коли мовчання говорить красномовніше за слова. Тільки кожен чує те, що хоче. І в цьому його чарівність. І прокляття.

Іван шумно вдихнув і вже був готовий сколихнути хвилями букв повітря, але тут втрутилася Емілія. Вона не вміла і не хотіла програвати.

-        Ідемо? – злорадно посміхнулася ставлячи руку йому на плече.

Ще секунда... І він прийняв рішення.

-        Ходімо. – крижаний тон торкнувся навіть глухих до емоцій колон.

Сумно киваючи головою Юля відійшла, даючи їм зелене світло.

-        Іване! – надривно промовила, коли він уже сідав у авто.

Хлопець зупинився і підняв голову міцно стиснувши рукою край дверцят.

-        Не їдь... – вона здалася.

Образ сильної і незалежної спав, відкриваючи чуттєву вразливість. Дівчина хотіла дати ще один шанс. Собі. Йому. Їм.

-        Чому? Чому я маю не їхати з нею? – він майже кричав. – Назви, хоч одну причину!

-        Тому, що... – вона повільно повела лівим плечем. – Тому, що залишишся без вечері.

Наче за кадром пролунав їдкий сміх Емілії. Він хотів почути не це. Але чи готовий був до іншого?

Негативно помахавши головою сів у авто і швидко поїхав, залишаючи Юлю стримувати сльози. Ну от і все. Крапки були розставлені. Пріорітети записані великими буквами. І їй надто явно вказали на місце.

Шовковський мчав по вечірніх вулицях порушуючи всі можливі правила. Зараз штрафи його мало хвилювали. Як і балаканина дівчини поруч. Перед очима стояло схвильоване обличчя дружини. Її пухкі вуста і кришталеві очі.

-        Я така рада, що ми нарешті зможемо побути удвох.

Тепла долоня Жовківської лягла на його руку, що привело хлопця до тями. Він обережно припаркувався біля елітної багатоповерхівки.

-        Міла, я... Вибач. Але я дуже втомився, голова болить... З мене сьогодні кепська компанія. Тому... напевне, я повернуся додому. Вибач. Давай посидимо якось іншим разом.

-        Я все зрозуміла. – виплюнула Емілія і вийшла із силою гримнувши дверима.

Незважаючи на гостроту ситуації, він відчув полегшення. І розвернувшись спокійно поїхав у напрямку їхнього дому.

-        Привіт. – він кинув ключі і сів навпроти Юлі, котра монотонно кожних три секунди вмокала чайник пакетик у чашку з окропом.

-        Привіт. Ти сьогодні скоро. – вона навіть не підняла погляд.

-        Боявся залишитися без вечері. – коротко хмикнув.

-        Там, на плиті, спагетті з сиром. Візьми, якщо хочеш.

-        Юля. – він взяв її за руку, чим припинив знущання над чайним пакетиком. – Скажи мені, що відбувається? Чому ти не прийшла на прем’єру?

-        Тому що втомилася бути лялькою. Предметом гардеробу. Перед зйомкою витягнув, обтрусив, а потім знову закинув куди подалі. З ним же можна не церемонитися, правда? Зранку фотосесія з Юлею, ввечері ресторан з Емілією.

Ти... Образилася? – здається Іван починав розуміти причину її поведінки і вона йому подобалася. – Ну все, вибач. А хочеш ми прямо зараз поїдемо в ресторан? Чи ресторан може приїхати до нас? Я навіть можу щось заспівати аби створити романтичну атмосферу. – хлопець піднявся і прочистивши горло затягнув, як старі двері. – Ой мамо, шикидим, шикидим, Ой мамо з вуха дим, вуха дим... – і не втримавшись розреготався. Оскільки слів він не знав, то це перше, що підійшло до рими.

-        Не смійся. – безпристрасно промовила дівчина.

-        Чому?

-        Та тому що! – вона плеснула долонями по столі і піднявшись почала ходити туди-сюди по вітальні. – Тому що  я починаю звикати. До твого голосу, до твого сміху, до твоїх загонів... Хіба ти не бачиш? Хіба не відчуваєш, що відбувається щось не те? Мені останнім часом дуже боляче там, де мало бути байдуже. В найбільше лякає те, що здається я в тебе закохуюся.

Слова сколихнули повітря пристрасними вібраціями і двоє людей застило одне навпроти одного.