РОЗДІЛ 21

Хоче вона того чи ні, а їм все-таки доведеться якийсь час жити разом. І комунікувати також. Заплющивши очі, дівчина глибоко вдихнула та повільно видихнула намагаючись відпустити образу. Навіть, якщо вона змусить його вибачитися, хіба це щось змінить. Цей номер вони уже проходили. Тому, подумавши про зарплату, яку він мав невдовзі їй перечислити, промовила:

-        Я знайшла твою обручку. –

-        Де? – подвійне здивування відобразилося у темних очах.

-        Дай руку.

Він підсунув їй приготований чай і простягнув руку. Юля взяла чорний маркер, а тоді намалювала на безіменному пальці кільце. А потім ще й годинник на зап’ясті.

-        Це куди надійніше. – промовив присуваючись ближче до дружини. Зараз він би дозволив намалювати собі навіть сонечко на чолі аби тільки розворушити її.

Дівчина не встигла нічого відповісти, як в домі вимкнулося світло. Іван встав і пішов глянути на пробки чи їх бува не вибило. Юля чекала, але минуло досить багато часу, а чоловіка все не було. Чи їй просто страх сліпив очі... Не втерпівши, вона пішла шукати Івана. Але як тільки відчинила двері, побачила блідого Шовковського.

-        Юля... – він слабо посміхнувся. – Тікай... – і впав до середини легко зачепивши її плечем.

Юля повернулася, не розуміючи, що він витворяє, але побачене змусило її ж усіх сил заверещати. Зі спини чоловіка стирчав ніж, а на білосніжній футболці розпливалася пурпурова пляма.

В паніці вона кинулася приводити його до пам’яті аби він підказав, що далі робити.

-        Іване... Іване. – схопила його обличчя. – Тільки не помирай. Чуєш?! Я вже викликаю карету швидкої. Прошу тебе, тримайся...

Тільки в цю мить страх та відчай настільки заволокли розум, що вона нічого не бачила та навіть не усвідомлювала в котрому боці її телефон. З повними очима сліз, дівчина витягнула з кишені Івана айфон і тремтячими пальцями намагалася знайти номер батька. Здавалося, що кожна секунда, яку відраховував великий годинник на стіні, стрілкою бив її по скронях. Єдина думка, що пульсувала ясно, це аби він дихав.

Перед очима все розпливалося, як раптом Іван підняв голову заходячись диким реготом. Юля схопилася за серце, яке, здавалося, перестало битися.

-        Ну як, злякалася? – продовжуючи реготати промовив хлопець.

-        Ти... Ти нормальний?

Він піднявся і підняв з колін дружину, що застила, немов дерев’яна.

-        Це жарт такий. – стис плечима.

-        Жарт?! У мене мало інфаркт не стався! – накинулася на нього з кулаками.

Хлопець ухиляючись побіг до лічильника і увімкнув світло.

-        Хіба можна жартувати з ножем у спині?! Ти хоч уявляєш, як я злякалася!

Напруга у крові Юлі зараз була значно вища, ніж у високовольтних ліній.

-        Ну, все, все. – Іван взяв її за холодні руки. – Підніми футболку. – він обернувся плечима. – Ну ж бо, сміливіше.

Вона задерла матеріал і побачила невелику дошку, котра була прикріплена до спини широким резиновим поясом. У яку, власне, і був затиканий ніж.

-        Це просто реквізит зі зйомок Зате тепер ми квити.

Дівчина підняла голову і вперлася крижаним поглядом, з якого ще не вивітрився страх, у його радісне обличчя. А вже наступної миті дзвінкий ляпас обпік щоку хлопця. І судомно видихнувши Юля пішла до себе.

Іван з сумом подивився в слід дружині, сподіваючись, що за ніч її відпустить і вже завтра все стане на свої місця. Однак новий день готував їм неочікувані і не надто приємні сюрпризи.

Сімейство Котиків знову стояло на порозі будинку Шовковських. Оскільки всі їх заощадження себе вичерпали, а роботи Сашко так і не знайшов, довелося наступити собі на горло та знову іти до старої подруги. Тільки цього разу вони поцілували замкнені двері, адже нікого з господарів дома не було.

-        А я тобі говорила, що спершу необхідно було зателефонувати і попередити. – змахнула руді кучері з обличчя Маша. – А тепер, нам що тут на спеці весь день стирчати?

-        Якби ми їх попередили, то вони б навмисне не відчинили, або ще гірше, поїхали десь на кілька днів. – огризнувся чоловік заглядаючи у маленьке віконце у дверях, як сорока в порожню кістку. – Трошки почекаємо, нічого страшного.

-        Тобі може і нічого, а я втомилася. І це сонце мене доконає. А ще я пити хочу. Ти ж, як завжди, забув взяти пляшку води. А до найближчого магазину більше кілометра. Та тобі звісно байдуже. Це ж не в тобі наша дитина сидить.

-        Ну все-все, не хвилюйся. – жування вагітної дружини вже сиділо йому в печінках. Та заспокоював себе тим, що терпіти залишилося ще пів року. Тільки він не знав, що після народження дитини «свято лише починається». – Я зараз щось придумаю.

Обійшовши навколо дім хлопець натрапив на не до кінця зачинене вікно кухні. Просунувши під нього пальці штовхнув вгору і воно піддалося. Отвір, звісно, був невеликий, але якщо втягнути живіт, то протиснутися цілком можливо. Що він і зробив. Тому, через кілька хвилин вже впустив Машу через двері. В силу багатьох років дружби, Котики почували себе тут, як у дома, а як наслідок, брали все, що хотіли.

Стомившись чекати Сашко взяв ноутбук Юлі, аби подивитися новини, а не ту мелодраму по телевізору, через яку пускала соплі дружина. Та його увагу привернув вордівський файл на робочому столі під цікавою назвою «ШЛЮБНИЙ КОНТРАКТ». Не виділяючись особливою тактовністю він не став себе мучити і одразу відкрив. Побачене там розвернуло хід його думок на сто вісімдесят градусів, добряче піднімаючи настрій. Тепер робота була фактично у нього в кишені. Чим і поділився з дружиною.

Юля з Іваном повернулися разом з офісу Золотківської, де вона давала їм останні настанови перед прем’єрою нового фільму Шовковського. Всю дорогу він радісно звіщав їй про подарунок і коли нарешті припаркувалися біля дому вручив величезний пакунок, схожий на картину 2Х2 м. Просто хлопцю не терпілося помиритися зі співмешканкою, а ще кортіло побачити її реакцію.