РОЗДІЛ 15

Іван не хотів їхати до Емілії. Він не хотів залишати тут Юлю саму. Йому не хотілося переривати цей чарівний момент, адже ніч має властивість закінчуватися. А з ранковим туманом всі емоції їх дивного взаєморозуміння розсіються. І вони знову будуть фіктивним подружжям. Начальник і підлегла. Контракт вкотре нагадає про себе.

Але коли почув у слухавці тихі схлипування дівчини, яку кохає з дитинства, не зміг відмовити.

Пообіцявши Юлі, що повернеться через годину і попросивши дочекатися, хлопець сів в авто та швидко поїхав по адресу, який скинула Емілія. Знайшов дівчину практично на лавці біля нічного клубу. Скорчившись, вона опустила голову на коліна, а плечі легко сіпалися від ридання. Злякавшись, що з нею могло статися щось погане, хлопець вистрибнув з автівки і зі швидкістю супермена опинився поруч. Побачивши друга, Жовківська відразу кинулася в його обійми заливаючись сльозами.

-        Ти розповіси, що сталося?

Він ніжно пригортав її до себе у затишному кафе навпроти. Тут було практично безлюдно, що давало змогу розслабитися та не боятися всюдисущих папараці.

-        Макар. – прошепотіла дівчина придушуючи схлип.

-        Зрозуміло...

Хоча, ні. Йому було не зрозуміло, як вона могла стільки принижуватися перед Селіваном. Він злився. Тому що, як ніхто інший знав, що таке нерозділене кохання. Сціпивши зуби, ніжно погладив її по голові, котра відпочивала на його грудях.

-        Мені так боляче... – продовжила дівчина. – А коли він кричав, здавалося, що помру. – вона ще міцніше до нього притиснулася.

-        Це пройде... – тихо промовив Іван ставлячи підборіддя на її маківку. – Все проходить... І це пройде.

В його прослизнули нотки чи то туги чи то якогось дивного невідомого полегшення.

Вже пішла друга година, як Юля самотньо сиділа за столиком граючи із самою собою в шахмати. При чому втретє умудрилася програти. Літній власник приніс їй енну чашку чаю з бергамотом і навіть дав плед. Але прогнати холод на серці це не допомагало. Не витримавши жалісливого погляду цього чоловіка, дівчина таки набрала Івана.

-        Я скоро буду. – запевнив буденний голос у слухавці.

В ньому вже не було ні грайливості, ні теплоти, ні навіть награної строгості. Втома. Важкість. Обов’язок.

Старанно відмітаючи всі непотрібні, що наче отруйні гадюки лізли в голову Юля вперто продовжувала чекати. Вона переконувала себе, що цього разу він її не забуде тут, не залишить, не підведе. Їй дуже хотілося вірити. Хоча б комусь на цьому світі. Однак люди раз за разом доводили, що довіряти можна тільки Богу.

-        Я дуже рада, що ти прийшов. – уже муркотіла Емілія, запихаючи у рот ложку з морозивом. – Мені стало значно легше.

-        Я завжди буду поруч, коли тобі це буде необхідно. – він акуратно вите великим пальцем морозиво з кутика її вуст.

-        Я така дурна. – вона схопилася двома руками за його зап’ястя, наче за рятівне коло. – Виставила себе повною ідіоткою через Макара.

-        Всі ми стаємо ідіотами, коли закохуємося. – стис плечима зі вглядаючись у красиве заплакане обличчя.

Здавалося, що перед його очима руйнувалися останні ілюзії. Вона ніколи не подивиться на нього, як на чоловіка. Друг. Майже брат. Міцне плече, в яке можна поплакати. І це було нестерпно. А ніхто не обіцяв, що правда буде солодкою. Зате вона не дозволяє тішити себе химерною ейфорією і як наркоман бігти за черговою дозою.

-        Тобі пора, так?  Дружина чекає...

Він лише слабо кивнув опустивши очі. Згадка про Юлю лягала на плечі почуттям провини. Але хіба можна себе розірвати? Кимось одним доведеться пожертвувати. І це буде на його совісті.

-        Тоді йди. – Жовківська випрямилася у кріслі.

-        Ти певна, що все гаразд?

-        Звісно. Іди, я замовляю таксі і також поїду. – посміхнулася киваючи.

Шовковський ще кілька хвилин посидів ніби перевіряючи, що вона каже правду. А тоді поставив на стіл кілька купюр та чмокнувши подругу у щоку швидко пішов до виходу.

-        Іване! – кинулася за ним Емілія. – Не залишай мене...

Повернувся хлопець додому непростимо пізно. Тихо зачинивши за собою двері піднявся наверх, заглядаючи в кімнату дружини. З його легень вирвався полегшений видих. Вона мирно спала скрутившись калачиком, при чому так тихо, що він навіть підійшов ближче аби перевірити чи дихає. Підтягну вище ковдру, на секунду затримавши погляд на оголених плечах і, ніби осіпнувши самого себе, швидко вийшов.