РОЗДІЛ 14

Іван з Юлею сиділи на дитячих гойдалках в одному із затишних районів столиці, біля цілодобового маркету. Дівчина протягнула йому морозиво і зауважила, що він має їй доплачувати, як секретарці. За те, що вона через його впізнаваність, мусить все робити сама.

-        З тебе, що корона впала? – він продовжив її колисати.

-        Ага, твоя. Слухай, а це правда, що ти маєш медичну освіту? – вона відкусила морозива там, де була карамель.

-        Угу. А що? – хлопець прислонив голову до холодного металевого стовпа, дивлячись, як вітер розвіває шовкові каштанові кучері.

-        Та нічого. Твій батько, напевне, розчарувався, коли дізнався, що ти не будеш лікарем, як він.

Гойдалка раптом зупинилася, різко сіпнувши дівчину.

-        Не лізь не у свої справи. Родини Шовковських на сьогодні досить.

Опустивши руку з морозивом, Юля притихла, відвернувши погляд. Іван практично відразу пошкодував про свій холодний тон. І щоб якось виправити ситуацію та повернути поміж них затишок, уже більш м’яко промовив:

-        Юль... А той диктофон... тобі знадобився? Тобто, ти ним користуєшся?

І тут час напружуватися прийшов до дівчини. Посувавшись на гойданці, вона озирнулася і подивилася на нього знизу вверх.

-        Я... Я його загубила...

Густі чорні повіки повільно змахнули своїми крилами, прикривши очі, на яких забриніли дрібні діамантові краплі.

-        Як загубила? – він намагався придати голосу строгості, але чомусь не виходило.

-        Не знаю, напевно десь впустила... – зіскочила з гойдалки і стала перед хлопцем.

-        Як ти, взагалі, сама не губишся? – він зробив крок назад, тому що раптом стало жарко.

-        Вибач... Я ж не навмисне. Мені так давно ніхто не робив дарунків, а я... – піддавшись раптовій хвилі, вона ступила вперед і обвила його торс руками, притискаючись всім тілом.

Хлопець на кілька секунд спантеличено завмер прислухаючись до власних відчуттів. А тоді лагідно обійняв, кладучи підборіддя на її голову і вдихнув свіжого квіткового аромату.

-        Знаєш, ти правий... – прошепотіла йому у плече. – Якщо я умудрилася загубити будинок, то що вже говорити про маленький диктофон.

Він ще міцніше притис її. З таким Іван стикнувся вперше. Хлопець не знав, що робити із розчуленням і цією теплотою в грудях. Не знав, як сказати, що все гаразд. У його сім’ї, не було прийнято проявляти свої емоції.

-        Пусте... Купимо новий. Пішли на набережну? Візьмемо там кави.

-        Ой, ні. – вона нарешті відліпилася від нього і підняла начебто спокійний погляд, на дні якого серце все одно билося частіше. – Відбиватися від натовпу твоїх фанатів я не готова. Може цього разу підемо туди, куди хочу я?

-        Ммммм... Сідай в авто.

Під керівництвом Юлії вони приїхали у невелике кафе під відритим небом, ближче до окраїни міста. Доволі просте, але чисте місце, де пахло деревиною і трав’яним чаєм. Воно було не схоже на ті ресторани, до яких звик Шовковський, проте напрочуд затишне. Через кілька хвилин після того, як вони сіли за дерев’яний столик, до них підійшов підстаркуватий чоловік у чорному фартусі і поставив одну карту меню та... шахи.

-        Нам два чорних чаї з лимоном і дві шаурми. – зробила замовлення Юля.

Офіціант, повар і власник в одному флаконі тепло посміхнувся, явно не вперше обслуговуючи цю леді.

-        Неочікувано. – Іван підняв одну брову. – На що граємо?

-        Спочатку спробуй мене обіграти, а потім поговоримо. – хмикнула дівчина розставляючи фігури.

-        Твоя самовпевненість мене збуджує. – у хлопцеві прокинулася грайливість та з нутра проривався флірт. – Але давай, щоб цікавіше все таки шось поставимо на кін.

-        Емммм, а давай....

Вона не встигла договорити, бо в нього задзвонив телефон.

-        Не втрать думки... – він легко торкнувся вказівним пальцем її спідньої губи. – Так Еміліє...

Жовківська сиділа нічному клубі з подругами, запиваючи власне горе міцними шотами. Гучна музика та кольорове світло било по мізках, туманячи розум. Але відчуття розчарування ніяк не могло загубитися в цьому ейфорійному тумані. Сьогодні їй прийшов лист з однієї відомої модної студії у Мілані. Її прийняли на стажування. Чим дівчина поспішила поділитися з Макаром, сподіваючись поїхати разом з ним. Але Селіван приголомшив її новиною, що вирішив залишитися в Україні. І всі її плани, мрії та сподівання полетіли котові під хвіст. Що, звісно, не сховалося від пильного ока хлопця, котрий в соте повторив, що вони просто друзі. Особливо боляче було після того, як вона, на власний страх і ризик, сама полізла до нього цілуватися, а він відштовхнув. І пішов.

Але навіть тут дівчина не змогла знайти спокою. Прослідкувавши за поглядом подруги, котра всяко відвертала її увагу, раптом побачила біля барної стійки Макара. І не самого. А в обіймах якоїсь пишногрудої брюнетки, що мало не лізла на нього зверху прямо в клубі.

Тут ревнощі взяли верх над самодостатністю. І жодні самонавіювання, будь гордою, будь вищою за це не мали жодної влади. Чомусь всі думають, що сильні люди не відчувають болю. Але це не так. Просто вони вміють вдало її маскувати під тоною косметики і стервозною посмішкою.

Дівчина ледве встигла зачинити за собою двері туалету, як сльози полилися градом. Зараз байдуже уже було і на макіяж, і на те, як на неї дивилися інші.

Мало не виплакавши всі очі, сердешна, раптом підняла шалений, майже навіжений погляд на своє відображення у великому дзеркалі. Тонкі фарфорові пальці міцно стискали керамічний рукомийник, а в голові крутилася лише одна думка «Чому?». І щоб не мучити себе зайвими здогадками вирішила вияснити все раз і назавжди. Прямо зараз.

Хоча, на цей необдуманий крок її штовхнуло не нерозділене кохання, а високий вміст алкоголю у крові. І це не найкращий порадник. Адже про всі вчинки, здійснені під його впливом, зазвичай, потім шкодують. Тільки недолугі кажуть, що алкоголь у чомусь там допомагає, зближує, розслабляє чи розв’язує язик. Алкоголь руйнує. Соромить. Він обов’язково доламає те, що ще можна було відновити. Така його місія.