РОЗДІЛ 13

Юля з Макаром довго гуляли по магазину з технікою, допоки не знайшли точно такий же диктофон, як той, що вона втратила. Дівчина розповіла, що це був подарунок Івана, тому подумавши,  хлопець запевнив, що це буде їх спільною таємницею. Тільки на касі Петровська раптом передумала. Диктофон мав для неї більш емоційне значення, ніж просто робочий пристрій. І хоч форма в них однакова, але зміст не той самий.

-        Пробач, будь ласка, що притягнула тебе сюди, ще й морочу голову. У тебе і так справ повно.

Дівчина відчувала себе жахливо незручно. Їй здавалося, що він уже тисячу разів пошкодував про те, що з нею зв’язався. Тому, як тільки вийшли на двір, вона зупинила його торкаючись передпліччя і поспішила виправдатися за власну нелогічність.

-        Не говори дурниць. Я все розумію. – він тепло посміхнувся. – Тим паче у мене була чудова можливість провітрити голову.

-        Ти найкращий у світі... – їх погляди пересіклися. – Бос. – поспішила додати. – Найкращий у світі бос.

Він прочистив горло і кілька разів кліпнув, ніби проганяючи щось з-перед очей.

-        Не роби поспішних висновків. Ми тільки почали працювати. Юля… не хочеш… десь випити кави.

Вона знітилася під його дивним прямим поглядом і… непритаманно невпевненим голосом. Та відмовляти бажання не було. Хоча б з почуття вдячності. Або просто не хотілося повертатися додому, де чекала купа роботи.

-        Хвильку.

Взяла його за руку і глянула на дорогий годинник, що виблискував на широкому зап’ясті.

-        Вибач, але мені треба додому. Ми з Іваном сьогодні запрошені до його батьків.

-        Ааааа… сімейна вечеря. Зрозуміло…

Химерне розчарування проблиснуло в сірих очах. Та він відразу прогнав його, як непотрібну, а то й взагалі, абсурдну думку. Ну, а Юля списала все на занадто яскраву фантазію. Звісно він допомагає їй, як друг чоловіка.

-        То я тебе підвезу.

-        Дякую, але я хотіла ще по магазинах пройтися. Купити сукню і таке… Бувай. І… дякую за все. – відправила йому широку посмішку і розвернувшись швидко пішла, залишаючи хлопця дивитися їй у слід.

Прогулюючись повз вітрини вона роздумувала над тим, які різні Макар з Іваном. І те, як вони обидва відносяться до неї. Та робити якісь висновки побоялася. Раптом її погляд впав на красиве легке плаття з чорного шовку, вкрите криваво-червоними великими квітами. Зайшовши у магазин глянула на цінник і мало не втратила свідомість. Це була майже її місячна зарплатня. Та примірявши, відмовитися вже не змогла, так ніжно огортало воно її шкіру. Тому вирішивши, що попросить у чоловіка прибавку до зарплати таки купила.

Дома, як і планувалося, Юлю чекав скандал. Його величності, бачте, скучно самому вдома. Та більше його дратувало, що вона пішла до Макара. Тільки в цьому він не зізнавався навіть самому собі.

-        Вдома срачі, їсти немає приготованого, а ти знову десь повіялася!

-        Рабовласництво відмінили ще у 1865 році. У мене також можуть бути справи, окрім того, як бігати біля тебе.

-        Яка ти розумна. – покривився. – Хоч вечерю приготуй.

-        Ти забув, ми йдемо до твоїх батьків. Там і поїси. – вона налила у стакан води і залпом випила.

-        Я передумав. Дзвони і придумай якусь відмовку.

-        Хочеш – бери і дзвони. Особисто я, іду. Мені і без того проблем вистачає. Тим паче, що твого дідуся я побоююся. – дівчина поплескала чоловіка по плечі і пішла до себе наверх.

-        Це я твій начальник і боятися в першу чергу ти маєш мене. – кинув їй навздогін. – Вернися! Юля, ти мене чуєш?!

Та за дівчиною вже зачинилися двері.

-        От заноза в дупі, ніколи не слухає.

В животі забурчало та йому не залишалося нічого іншого, ніж також випити води.

В домі Шовковських уже чекали гостей. Людмила Василівна накривала стіл на веранді, а Богдан  Степанович з невісткою сиділи у вітальні.

-        Ану подзвони до сина, де вони так довго? – не витримував очікування дідусь.

-        Не хвилюйтеся, тату, зараз прийдуть. Хоча я сподіваюся, що по дорозі вони посваряться і розійдуться назавжди.

-        Що ти таке верзеш, Маргарито?! Вони житимуть тут, під моїм наглядом і я цього не допущу!

-        Не поспішайте. Ми ще з Григорієм це не обговорювали. Та й хіба це добре, що чужа дівчина житиме у нас?

-        А ти сама, хіба не прийшла до нас жити?

Жінка цмокнула і через відсутність аргументів пішла подивитися, що там на столі. Ну і звісно в один із красивих кришталевих келихів вилила куплену у відьми водичку.

Іван та Юля уже під’їжджали до будинку. Дівчина швидко підфарбовувала губи яскравою пурпуровою помадою.

-        Тобі не личить. – кинув Іван, навіть не глянувши на дружину.

-        Не личить. – зітхнувши констатувала вона.

Виглядало занадто наляписто, особливо на фоні сукні. Взявши серветку, Юля акуратно все витерла.

-        Тобі взагалі не потрібен макіяж. – знову додав чоловік.

-        Чому це? Я що, не жінка? – вона легко штовхнула його ліктем.

-        У тебе натуральна жива врода. І губи мають дуже гарний колір без всяких помад.

Юля притихла і здивовано подивилася на чоловіка. Подібних компліментів від нього ніколи не чула. Зрозумівши, що бовкнув зайвого Іван заметушився і витягнув з кишені коробочку з обручками, котрі вони останнім часом не носили. Уже на порозі змусив дружину зняти з хворої руки пов’язку, щоб у рідних не виникало зайвих запитань. На які вони не зможуть підібрати відповіді. Ну не скаже він дідусю, що його дружина вивихнула зап'ястя, коли вечеряла з його ж найкращим другом.

Перед дверима хлопець простягнув руку, але Юля не зовсім зрозуміла, що він від неї хоче. Може вони щось забули в автівці?

-        Руку давай. – зашипів, стукаючи у двері.

-        Навіщо? – вона так щиро здивувалася, що йому захотілося ляснути її по дупі.

-        Хіба ти не моя дружина? Для правдоподібності нам треба водитися за ручки, як дев’ятикласники.