РОЗДІЛ 12

Старий увірвався у будинок наче вихор. Не дивлячись на поважний вік, зайву вагу та легку сутулість ходив він доволі швидко, а погляд мав ціпкий наче орел.

-         І речі Івана не забудь! Поки збери маленьку сумку, за рештою одягу я когось пришлю.

-         Навіщо збирати? Кого пришлети? Що відбувається Богдан Семенович?

-        Чому ти кличеш мене Богдан Семенович?

Юлею аж підкинуло.

-        Називай мене дідусем. – старий дещо пом’якшив тон, але Юлі все одно було страшно.

-        М-може присядете? – її голос затремтів.

-        Давай без церемоній. Я не гість, а рідна людина.

-        Добре. – вона кивнула і про всяк випадок зробила крок назад.

-        Ну то чого ти стоїш?!

-        А що робити? – очі стали по сім копійок.

Дівчині вже здавалося, що вона потрапила у якесь погане телешоу-розіграш. А через страх мізки взагалі перетворилися в желе і вона не розуміла, що хоче від неї цей чоловік.

-        Ну а я що тобі казав? Збирай речі.

Але Юля лише кліпнула і це була вся реакція. Богдан Семенович підвів очі вгору, щось пробурмотів і важко зітхнув.

-        Ви з Іванком переїжджаєте до нас.

-        Ну ні. – її коліна ослабли і дівчина сіла на край дивану.

-        Що означає ні?! – знову закипів дідусь. – Ви похапцем одружилися, відколи повернулися з медового місяця жодного разу до нас навіть на п’ять хвилин не завітали, а тут раптом газети пишуть, що ви розлучаєтеся! Це що вам дитячі забавки?! Шлюб – це на все життя. По крайній мірі, допоки я живий. Я не дозволю... – закашлявся. – Отже, ви переїжджаєте у сімейний будинок Шовковських.

Сказав, як відрізав. І Юлі не залишалося нічого, як кивнути головою. Наче на уроці у строгої вчительки вона відпросилася в туалет прихопивши телефон. Уже там міцно закривши двері у паніці набрала чоловіка.

Івась, як любив називати його дід, сидів в офісі і від скуки махав ногою розгадуючи кросворд, в центрі якого було його фото. Найбільше йому подобалося запитання під номером 7 «Популярний український актор, автор премії Золотий глобус». Своє прізвище хлопець вивів друкованими літерами і кілька разів обвів, штурхаючи і показуючи заклопотаній Валерії. Оскільки роботи поки не було він планував ще годинку тут посидіти, аби дружина не дзьобала і не насміхалася, а тоді поїхати додому.

-        Що це? – він підняв зі стола яскравий глянцевий папірець.

-        Запрошення на парубоцький вечір одного з наших спонсорів. Я вже відправила подарунок, привітання і відмову. – промовила жінка не відриваючись від документів.

Відверто кажучи цей хлопець тут їй уже набрид. Стирчав немов гріх над душею не даючи нормально вести справи.

-        Як відмову? А чому ти зі мною не порадилася? Може я хочу піти? – відразу настовбурчив пір’я наче півень Іван.

-        Хіба Юля тебе відпустить? – нарешті підняла голову Золотківська.

-        Що? – награно розсміявся. – Що означає «відпустить»? Мені нічий дозвіл не потрібен. У нас в сім’ї я головний. Як сказав, так і буде. – він гордо задер голову.

-        Угу. – мугикнула жінка непомітно посміхаючись аби не задерти цього самолюба.

Шовковський хотів ще обуритися на подібну реакцію, але тут затридзвонив айфон. На екрані висвітилося фото Юлі на фоні блакиті океану, котре він зробив крадькома. Тут вона по особливому йому подобалася. Вдумлива, з легкою замріяною напівпосмішкою, а головне зовсім без макіяжу. Наче німфа, що щойно вийшла з глибин океану.

-        Так. – спробував зробити голос якомога суворіший. Наче вона відірвала його від надважливої роботи.

-        Де ти? – зашипіла дівчина у слухавку. – Тут твій дідусь. Негайно їдь додому!

-        Що? Юль, чого він прийшов? Юля!

Та в телефоні уже чулися гудки. Підхопившись він заметушився у пошуках ключів, що наче під землю провалилися.

-        Що сталося? Дружина попросила хліб купити? – тепер була черга Валерії голосно сміятися.

-        Це терміново. – стривожено гаркнув Іван. – Де мої ключі?!

-        Ну звісно, ти ж голова у домі. Куди хочеш ідеш, коли хочеш повертаєшся. – уже відверто знущалася жінка забувши про справи.

-        Ти така смішна Валеріє, як соняшник. – покривився Іван. Садок молодша група.

І піднявши з землі ключі від автівки побіг на вихід.

Вдома Юля всіма правдами і неправдами вмовляла дідуся затриматися на деякий час до приїзду внука. Навіть каву змусила випити.

-        Все. Він не маленький, сам приїде. Тим паче, якщо ти будеш у нас,  то в нього не буде вибору.

-        Ну проявіть хоча б пошану до нашого дому. – заскиглила дівчина. – Допийте каву.

Гнівно блиснувши очима старий перевернув чашку залпом виливаючи в рот каву разом із гущею. Закашлявшись запив усе водою і мало не позеленів.

Коли Іван залетів у будинок Петровська сиділа на дивані тримаючись за голову.

-        Де мій дідусь?

-        Я його ледве спровадила. – видихнула дружина потираючи чоло. – І то за умови, що ми приїдемо на вечерю.

-        Яку вечерю? Ти з глузду з’їхала?  Увечері ж дома буде батько! – вмить заістерив чоловік.

-        Іване, твій дідусь взагалі хоче щоб ми туди переїхали. – піднялася вона і почала ходити туди-сюди по вітальні.

-        Чому? – він уважно розглядаю схвильовану Юлю.

-        А ти не розумієш? – дівчина підійшла впритул і підняла голову зазираючи в його очі. – Він щось підозрює... – понила голос.

-        Що підозрює? – і собі прошепотів хлопець задивившись на красиве обличчя і майже забув тему розмови.

Юля стала навшпиньки і нахилися вперед так, що її губи опинилися біля, його шиї.

-        Що ваша покоївка кладе йому в чай не три, а дві ложки цукру.

Іван настільки був зачарований її незвично тихим і мелодійним голосом, що навіть не вникнув у суть речення. А ще аромат квіткових парфумів, який вдарив не тільки в ніс, а й, здається, по органу, що виробляє тестостерон. Тому легко кивнув заплющивши очі, тільки б вона продовжувала говорити.