РОЗДІЛ 11

Побачивши, що справа пахне керасином, дівчина піднялася і вирішила перечекати бурю на іншому атракціоні. Але Іван схопив її за руку і перегородив шлях.

-        Що між вами з Макаром?

-        Нічого. – швидко відповіла, а подумки благала аби він не поставив її перед вибором. – Тоді на вечірці я розповіла йому, що написала роман. І він зацікавився.

-        Зацікавився? – перекривив її хлопець.

-        А що тут такого?!

-        Нічого. Звісно, зацікавився, дружиною найкращого друга. Тільки чомусь ніхто окрім нього більше не зацікавився.

-        Тому що він твій друг, от і вирішив допомогти.

-        Аякже... ну, що ж... Хай щастить!

І розвернувшись пішов до великого атракціону з машинками. Ця неоголошена холодна війна між чоловіками Юлі вже добряче набридла. Ще й Іванова ранимість, наче у принцеси на горошині, дівчині стала поперек горла. Зітхнувши і піднявши голову до неба, де миготіли яскраві зорі, вона якусь мить полюбувалася ними. А далі побігла за чоловіком. Як би їй не хотілося послати його куди подалі та  все ж він був її начальник і годувальником.

-        Який гарний автомобіль. – заскочила у маленький електрокар поруч з Іваном. – Не такий звісно, як твій. Але теж непогано.

-        Ти чого тут всілася?! Швидко вийди. – та повернувши голову і зустрівшись з великими очима кольору темної карамелі, його запал спав.

-        Ну і добре. Теж мені цяця... – пробурмотіла дівчина, вилізши з авто у ту мить, коли він вже був не проти аби вона сиділа притиснувшись до нього. – Хіба тут автівок мало?

Та не встигла виїхати, як відразу врізалася у Шовковський. Він награно обурився та від’їхавши на певну відстань з розбігу протаранив дружину. Зрештою через кілька хвилин вони уже відверто реготали один з одного, дуріючи наче малі діти. Іван прийняв факти, що не підлягають апеляції, а Юля просто змирилася із запальним характером свого чоловіка.

Пів ночі вони досхочу розважалися на атракціонах поки вщент не потомилися. Тримаючись за лікоть Шовковського, дівчина ледве перебирала ногами голосно позіхаючи.

-        Знаєш, коли я це сказала вперше?

-        Що сказала? – він накинув їй на плечі сірий светр.

-        Що буду письменницею...

Він негативно захитав головою бачачи у цій вольовій впертій особистості маленьку втомлену дівчинку. Зараз вона була особливо тендітна і в грудях сколихнулося дивне відчуття заховати її від усього світу.

-        Мама читала усі мої оповідання, без винятку. І давала мені за них гроші. Це були мої перші гонорари. – тепло посміхнулася зупиняючись біля високої металевої огорожі.

-        Напевно їй дуже подобалося і вона пишалася тобою. – хлопець став навпроти любуючись, як виблискують на майже ляльковому обличчі різнобарвні ліхтарі.

-        Навпаки. Мама була справжнім критиком. Вона, лагідно звісно, та все ж вказувала на недоліки і завжди говорила «Пиши про те, що хвилює людські серця»

-        Чому ж ти її не послухала. – підколов її чоловік розсміявшись.

Дівчина виглядала засмученою, тому він вирішив узяти удар на себе.

-        А звідки ти знаєш про що я пишу?!

Її очі відразу спалахнули вогнями, а на блідому обличчі з’явився рум’янець.

-        Якщо ти пишеш так, як розмовляєш, то в тебе реально мало шансів. Зрозуміти, що ти говориш зазвичай буває важко. – він не сміявся та кутики вуст, що сіпалися видавали його настрій.

-        Я тобі розповіла найсокровенніші спогади, а ти з мене глузуєш?

Здавалося, що Юля от-от розплачеться.

-        Вибач. – він зрозумів, що його жарт був невдалим. – Продовжуй.

Цмокнувши, вона відвернулася та хлопець обійшов і знову став перед нею.

-        Ну добре. – здалася не витримавши погляду собаки, що провинився. – А одного дня вона подарувала мені записник. Він був дуже товстий, добротний і в якісній чорній оправі. – вона закусила спідню губу і подивилася на нічне небо стримуючи непрохані сльози.

-        І де він зараз? Я серед твоїх речей такого не бачив.

-        Ніде. Його немає... В той час я дуже багато писала. В ньому не залишилося жодної пустої лінійки. А потім, після аварії... Я його викинула. Просто не могла на нього дивитися.

Навіть зорі трошечки притухли, переймаючи біль, що досі точилася з незагоєної рани молодої дівчини. Іван зробив крок вперед і ніжно пригорнув до себе дружину. Він народився із срібною ложкою в роті та не зважаючи ні на що, любив своїх батьків. І ніколи не задумувався над тим, що їх може в одну мить не стати.

-        Тебе так вразила моя розповідь? – прошепотіла дещо збентежена Юля.

-        Ходімо додому. – він відвернув погляд і легко підштовхнув її до виходу.

-        Це добре. – посміхнулася дівчина. – Значить у тебе таки є серце. Тим паче ти такий чудовий подарунок мені сьогодні зробив.

Вона на секунду сама його обійняла і побігла до воріт. Залишаючи спантеличеного хлопця вдумливо плентатися позаду.

Ранок у фіктивній сім’ї почався, як завжди, з сонного невдоволеного бурмотіння Юлі. Хоч убий, вона не розуміла навіщо так рано вставати, якщо нікуди не поспішаєш?! Аби зробити кілька кіл навколо будинку і поснідати? Хоча, десь глибоко в серці дівчина підозрювала, що він просто хоче помучити її таким збоченим способом.

Заваривши кави і зробивши такі ненависні чоловіку бутерброди, оскільки продуктів вони вчора так і не купили, вона пішла кликати його їсти. Але кімната виявилася пустою... прискіпливо оглянувши все зліва на право, особливо акуратно застелене ліжко, Юля вийшла виляючи стегнами і мугикаючи якусь попсову пісеньку. Якщо начальства немає, можна розслабитися і зайнятися своїми справами.

Та не встигла дожувати бутерброди сидячи за ноутбуком, як повернувся Іван.

-        Куди ти їздив? – запитала не відриваючись від роботи. Друкувати однією тільки лівою рукою було дуже незручно і довго.

-        У справах. Зараз дещо заберу і знову поїду.