РОЗДІЛ 7

Помітивши боротьбу в очах чоловіка Юля раптом сама потисла руку Емілії, котра невдоволено скривилася, наче вкусила яблука з черв’яком.

-         Привіт. Ласкаво просимо.

Вона непомітно зиркнула на Івана і побачила на напруженому обличчі полегшення. Запевнившись, що все робить правильно продовжила:

-        Може чаю? – запропонувала, коли незручна пауза затягнулася. – Пішли в дім.

Оскільки ніхто не зрушив з місця, то вона перша розвернулася і пішла на кухню ставити заварку. Їй не хотілося залишати цю пару наодинці, однак вона усвідомлювала, що їм необхідно поговорити. Адже це пригнічує Івана. А коли в нього поганий настрій, то погано і їй. Не через турботу чи емпатію. А через те, що він зривається на ній.

Іван повільно покрокував слідом за дружиною.

-        Я не вчасно? – Міла змусила його зупинитися. Тут вони були на самоті…

-        Поговоримо у будинку.

-        Ти не казав, що переїхав сюди. – вона стояла на місці. – Я була тут тільки раз, на весіллі.

-        Я не повинен у всьому здавати тобі звіти.

-        Чому ти так поводишся зі мною? – обурилася білявка.

Та хлопець лише відвернув голову і промовчав. Якщо вона сама не усвідомлює, то він не збирається вимагати у неї вибачень.

-        Тепер я розумію, що мені тут не раді! Вибач, що потурбувала. Щасти.

Ще секунду Емілія пропалювала його поглядом, ніби даючи шанс її переконати і гордо задерши голову пішла до автівки.  Іван провів дівчину очима повними печалі, де бушували справжні урагани, розбиваючи морські хвилі об скали.

Юля заливала окріп у заварник, спостерігаючи у вікно за розмовою двох друзів. Вона ніяк не могла зрозуміти Емілії… як можна так поводитися з чоловіком, який її кохає?

Та раптом у неї задзеленькотів телефон. Це виявився генеральний директор одного з найбільших видавництв країни. Він попросив приїхати і не тямлячись від радості, що її роман опублікують, дівчина пострибала наче гірська кізочка наверх переодягатися.

Зібравши волосся у пучок аби додати собі солідності, Юля провела блиском по вустах та поправила чорне плаття прямого крою до колін. Залишившись задоволеною вона поставила дві чашки з чаєм на піднос і пішла на вулицю.

-        А де Емілія?

Іван самотньо сидів  на капоті свого авто.

-        Поїхала. – коротко відповів.

-        А ти чому залишився? – вона так здивувалася, що мало не випустила з рук піднос.

Хлопець набрав у легені повітря та у Юлі не було часу на душевні теревені. Тому вона вручила піднос йому у руки.

-        Ну гаразд. На попий чайочку, стане легше. Я побігла.

-        Ти куди? – ожив хлопець. Зараз йому не хотілося залишатися на одинці.

Посміхнувшись  так широко, що мало спідня губа не трісла, Юля повернулася і задоволено протягнула.

-        У мене зустріч. Мені телефонували з видавництва. – демонстративно поправила зачіску. – Я тобі говорила, що стану відомою письменницею? Ти міг би до мене підлеститися і вхопити шматочок з моєї слави… а так… поїзд пішов.

-        Ну і нехай. Мені байдуже. – з широко відкритими очима відповів хлопець, не очікуючи такої новини.

-        Не пошкодуєш? – вона підморгнула. – Ну гаразд. Плиту я виключила.  Бувай.

І пославши повітряний поцілунок побігла на зупинку. По дорозі дівчина уявляла обкладинку своє книги, що на звороті буде її фото…  та вже давала інтерв’ю прикидаючи приблизні запитання.

Зайшовши у красивий офіс її самооцінка зросла вдесятеро, розуміючи, що тепер вона частина цієї історії. Тамуючи хвилювання терпеливо чекала, поки звільниться директор.

-        Добрий день, пані Шовковська. – промовив чоловік середніх років, у волоссі якого поселилася сивина.

Він провів її у кабінет і посадив за стіл навпроти себе.

-        Петровська. – поправила його дівчина.

-        Що?

-        Я хочу, щоб на книзі було прізвище Петровська.

-        Зрозуміло. Я бачив Ваші світлини у газеті, Ви були надзвичайно красивою нареченою.

Здавалося, що він навмисне заговорює їй зуби уникаючи головної теми цієї зустрічі.

-        Дякую. Це все макіяж. – посміхнулася. – Ееее… перейдемо до мого роману. Коли його надрукують?

Чоловік забарабанив пальцями по столі і послабив галстук.

-        Тут є проблема. Роман не готовий до друку.

Запал Юлі враз спав і її тендітні плечі поникли.

-        Він позбавлений теми… беззмістовний. Там немає цілісності… матеріал надто сирий і ми його не видаватимемо.

-        Але ж Ви сказали…

-        Так. Нас цікавить Ваш реальний роман. Зараз поясню. Справа в тому, що ми видаємо серію книг про відомих людей. Я хотів запропонувати Вам написати автобіографію Івана Шовковського. Невідомі аспекти роботи, особливі пристрасті та головні таємниці особистого життя. Він зірка і шанувальникам дуже цікаво відправитися так би мовити «за куліси». А також…

-        Віддайте мій рукопис! – голосно перебила його.

-        Пані Шовковська, Ви…

-        Будь ласка! – вона піднялася і протягнула руку.

Чоловік неохоче віддав прозору папку і навздогін промовив, що сподівається на їх співпрацю.

Ледве стримуючи сльози дівчина вийшла на вулицю. Вона відмовлялася вірити, що її роман гірший за особисте життя пихатого мажора. Шмигнувши носом проковтнула образу і притисла до грудей рукопис. Батько вчив її, що допоки ти не здався, ти непереможний. А за своє творіння вона боротиметься до кінця. Зробивши кілька невпевнених кроків раптом зупинилася, немов вкопана. Пам’ять, пожалівши бідну дівчину, нагадала про ще одного впливово знайомого. І загугливши назву продюсерського центру, вмить помчала туди.

-        Ви до кого? – запитала ефектна брюнетка на рецепції просторого холу.

-        До Макара…

-        А прізвище?

І тут Юля зрозуміла, що проблеми, її друге ім’я.

-        Ну він такий… високий… красивий. На італійця схожий.

Незвичне прізвище крутилося у неї на язиці, однак цього разу пам’ять вирішила, що і так зробила багато та відмовилася витягати із своїх за крамар ще й це.