РОЗДІЛ 6

Шовковський із радістю і якось дивною гордістю вивів дружину на танцювальний майданчик. Ніжно обійнявши притис до себе, а динаміків полилася красива плавна пісня Пономарьова «Я нікого ніколи ще так не кохав».

Юля трималася за його плече, відчуваючи тепло чоловічого тіла.  Аромат парфумів лоскотав ніс, розганяючи кров по венах. Все було настільки по-справжньому, що в грудях невимовно стискало. Це не її чоловік. Ці емоції і почуття повинні належати тому, хто направду кохатиме її. А цей самообман потім вилізе боком. А краще сказати розчаруванням. Судорожно видихнувши вона прошепотіла йому на вухо:

-        Весь час буде така сумна музика?

-        Сумна? – здивувався той.

-        Печальна…  я б хотіла на власному весіллі веселитися і розважатися. Хтозна чи це повториться вдруге.

Шовковському не хотілося її відпускати з обіймів, але бажання бачити радість на красивому обличчі – пересилила.

-        Почекай. – прошепотів загадково посміхаючись і пішов до музикантів.

І вже через хвилину простір залила драйвова мелодія, а соліст чарівним голосом протягнув «ой, мамо, Шикидим, Шикидим».

-         Ну як? – запитав Шовковський підійшовши так близько, що між ними не залишилося простору. – Може щось джазове?

-         Ні, це прекрасно. – закинула голову Юля і голосно розсміялася.

А він був щасливий, від того, що вона раділа. Хоча і не розумів цього до кінця.

Дівчина плавно порухала плічми, а потім стегнами і відкинувши стереотипи та упередження нарешті розслабилася танцюючи в задоволення. Те ж саме зробив і хлопець.

-         Тримайте мене четверо! – закричав дідусь Богдан і кинувся, наскільки дозволяв йому поважний вік, до них.

-         Тату що ви робите? – Маргарита мало не втратила свідомість від побаченого.

-         А де мені ще танцювати, як не на весіллі онука! – відмахнувся від неї старий. А молода пара із радістю прийняла його у свою компанію.

-         Який сором... Еміліє, ти це бачиш?!

Однак її коліжанка лише заклала руки на грудях і невдоволено підтисла губи, підкоректовані вмілим косметологом.

Макар також приєднався до танцюючої компанії, а за ним і гості. Валерія стояла осторонь хвилюючись за те, аби журналісти подали це дійство у позитивному світлі.

Весілля, було незвично яскравим і веселим для загорділої і звиклої до помпезнозності публіки. Тут не було ні циган з ведмедями, ні танців живота, ні вульгарних конкурсів, зате був ведучий, який уміло змусив гостей розважатися самим. До опівночі майже всі добре захмеліли і веселилися забувши про наречених. Ті ж, у свою чергу, вже мчали на високій швидкості по новенькому шосе.

-         Куди ми їдемо? – Юля тримала фату, яку намагався зірвати вітер.

-         Як куди? – хлопець не відірвав погляду від дороги. – У весільну подорож. У нас медовий місяць люба. – він задоволено посміхнувся крайчиком ока спостерігаючи за її реакцією.

-         Що? – сплеснула руками дівчина. – Яка подорож? – А мої речі?!

-         Глянь назад.

Вона розвернулася і ставши на коліна зазирнула на заднє сидіння. Там стояла її рожева валіза. Відкривши його Юля побачила купу одягу, свого і абсолютного нового: шорти, футболки, сукні і навіть спідня білизна.

-         Ти, що рився у моїй шафі?! – гнівно промовила. З недавніх пір на сюрпризи у неї алергія.

Іван, який очікував радісного писку і слів подяки, а не грубості у тому ж тоні відповів.

-         Геть здуріла?! У мене що роботи більше немає?! То Валерія збирала.

Новоспечена дружина якось принишкла, раптом усвідомивши, що хоч він і не купляв нові речі та все ж подбав, щоб їй нічого не бракувало.

-         А куди саме ми їдемо? – уже більш лагідно запитала.

-         В аеропорт.

-         А далі?

-         Побачиш.

На цьому їх бесіда закінчилася. Слова, які могли би бути сказані людьми, котрі щойно одружилися, витали у повітрі, але так і не сколихнули його.

Сама назва Мале, яку вона побачила на таблі, нічого не прояснила. Аж в літаку дівчина порилася в інтернеті і зрозуміла, що вони летять на Мальдіви.

Майже цілий день молодята відсипалися на білосніжній яхті посеред індійського океану. Вітер гонив аквамаринові хвилі, котрі приємно заколисували.  Допоки, зрештою Петровській не набридло просто лежати. Інтернет тут ловив слабо, або може вона просто не вміла його правильно налаштувати. Тому кілька разів все обійшовши, наробивши тисячу фото, пострибала, намилувалася незвичною красою води, пороздумувавши чи є тут акули, прийнялася кликати Івана. Той лежав на м’якому матраці з навушниками у вухах, підставляючи шикарний ітак засмаглий торс під сонячне проміння. На саму ж Юлю він жодним чином не реагував.

Не витримавши скуки дівчина підповзла ближче і промовляючи дитячий вірший про сірого вовка, що вкусить за бочок, боляче щипнула хлопця за живіт.

Іван різко піднявся і знявши чорні окуляри запитав:

-         Що таке?

-         Ми вже стільки годин у морі... Невідомо куди пливемо, а то й взагалі не рухаємося. Набридло.

-         Набридло, люба? – зі знущальним сарказом хлопець похитав головою. – Що ж... Спробуй втекти. Побачимо що в тебе вийде.

Він досі не забув того вибрику і слів у записці. Дівчина невдоволено тупнула і опустила голову.

-         Дуже смішно.

-         Що?!

Його дратувало, як вона возвишалася над ним і закочувала очі.

-         Твої жарти на рівні шкільного віку дуже дотепні. Спробуй поводитися, як дорослий, а не підліток.

-         Це я підліток?!

-         Ти!

-         Ну що ж… хочеш аби я поводився, як дорослий? Добре…

Вираз його обличчя враз змінився на серйозний та хитринки в потемнілих очах видавали щось небезпечно-звабливо. Хлопець повільно, плавно граючи м’язами почав підходити до неї ближче, наче леопард заганяючи у кут.