РОЗДІЛ 4

Слідом за Іваном з Юлею пробившись крізь натовп журналістів у мікробус залізла Валерія. Вона сіла навпроти парочки, яка вмить розірвала руки і максимально відсунулися одне від одного. Всю дорогу ніхто не проронив і слова. Не те, щоб їх не було, просто вони не складалися у цензурні речення.

-        Вітаю Шовковський! – голосно промовила Золотківська, коли вони опинилися на порозі будинку. – Скандал року! Ти перевершив самого себе! І падати далі нікуди. А знаєш чому? Бо ти і так на самому дні!

-        Валеріє! Ти приїхала сюди аби діставати мене?! – не витримав Іван.

-        Іване! – вона схопила його за руку.

-        Що ти хочеш? Ну що ти стільки від мене хочеш?

-        Я?! Я нічого не хочу. Абсолютно. Бо тобі начхати що хочу я. Більше того, тепер байдуже і чого хочеш ти! Найголовніше, що робити?

-        І що ж? – уїдливо запитав.

-        А  ось що… замаскувати це під тимчасові відносини не вдасться. Тут потрібно щось серйозніше. Значить, план буде такий…

Юля сиділа за столиком у вітальні і спостерігала у велике панорамне вікно, як вони сваряться. Вона намагалася перетравити те, що сталося і все більше злилася. На нього. Зате, що так її осоромив перед людьми, з якими вона могла співпрацювати. За те, що робить, що хоче не питаючись. За те, що це бачив Макар.

На себе. За те, що дозволила і пішла на повідку, як собака замість того аби дати ляпаса. Хоча вона його і врятувала від насмішок. І зберегла собі роботу. Та все одно було паршиво.

Нарешті ті двоє зайшли всередину.

-        Завтра я зберу прес-коференцію, а ви будьте готові. – сталевим голосом промовила Валерія.

-        Що? – підхопилася на ноги Юля. – І я?

-        А ти особливо.

Жінка розвернулася на високих підборах і пішла геть. Іван попрямував у свою кімнату, а Юля продовжила стояти, наче вкопана гнівливо підтиснувши губи. Вона зняла з ніг туфлі, які невимовно нагризли і з силою кинула ними об підлогу. Як раптом почула звук битого скла. Пітьмом кинулася  у спальню свого недалекого начальника і побачила там розбиту картину.

-        Кидаєшся речами, як підліток? – подивилася на Івана.

Та той жодним чином не відреагувавши пішов у ванну. Юля глибоко вдихнула і повільно видихнула.

-        Я спокійна… я спокійна. – повторила наче мантру. – А чому я маю бути спокійна? Чому я маю сама себе заспокоювати? Ну ти в мене зараз отримаєш!

Вона кинулася за ним та відчинивши двері побачила оголені чоловічі сідниці.

-        Ай! – закричала і вмить відвернулася.

-        Тебе не вчили стукати! – гаркнув.

-        А звідки я знала, що ти так швидко роздягнешся? Зараз я піду на веранду, а ти одягайся і приходи.

Дівчина зробила дві кави і понесла на веранду. За ці хвилини вона дещо заспокоїлася. Іван прийшов і сівши напроти склав руки у замок.

-        Говори. – Юля не витримала мовчання.

-        Про що? – запитав хлопець.

-        Не знаю… які у тебе плани на майбутнє? – стисла плечима. – Як це про що?! – скрикнула так, що він відсахнувся. – Про те, що сьогодні сталося!

-        А що? – невимушено підняв брову.

-        Друже, я тобі що іграшка? Як ти посмів так зробити? Думаєш, якщо багатий, то все можна?

Та він не реагував продовжуючи зосереджено перемішувати каву у чашці.

-        Мовчиш? – зітхнула.

-        Давай одружимося.

Вона отетеріла і перепитала.

-        Що?

Нахилилася ближче, на випадок, якщо раптом погіршився слух.

-        Давай влаштуємо весілля.

-        Ага. У тебе напевне є якісь таблетки. – закивала. – Скажи які, я принесу.

-        Виходь за мене заміж. – повільно повторив.

-        Ні, у тебе на фоні стресу дах поїхав.

-        Юля. Мені набридли ці журналісти, фотографи, плітки. Набридла ця робота. Набридла Валерія. Давай одружимося і поставимо цьому край.

Зрозумівши, що хлопець не жартує, Петровська випрямилася, зробила ковток і ретельно підбираючи слова промовила.

-        Є одна проблема.

Він приготувався уважно слухати.

-        Ти зірка – це факт. Усі дівчата у тебе в захваті, ходять по п’ятах, хочуть заміж… це ясно. Але… я тебе не кохаю. – стиснула плечима.

-        Жаль. – награно зітхнув Іван. – Бо я ж у тебе закохався по вуха. – скривися.

Юля закліпала повіками не розуміючи, що відбувається і де вона помилилася.

-        Дівчино, отямся. Я говорю про фіктивний шлюб. Вважай, що це ділова пропозиція. Навіть зарплатню матимеш. А після розлучення компенсацію…

-        Розлучення?

-        Ну ти ж не думаєш, що я буду жити з тобою все життя? Одружимося – всі заспокояться. Згодом, коли все затихне – розлучимося.

-        Ні, ти точно не при собі. – вона піднялася і направилася до виходу.

-        Я віддам тобі будинок.

А ось цей аргумент її зупинив. Хлопець піднявся і дивлячись у вічі серйозно заявив:

-        Коли розлучимося, я поверну тобі будинок. Подумай.

Ця ніч була напрочуд складною і безсонною для обож жителів цього дому. Кожен приймав для себе якісь рішення, яке мало змінити його життя. У мелодрамах в таких випадках лунає тендітна мелодія фортепіано, а герої  сидять на ліжку і світ крутиться навколо них. Тільки в них не показують внутрішньої боротьби і тягару відповідальності за будь-який вибір.

Юля спустилася на кухню, коли Іван снідав і як завжди гортав у телефоні стрічку соцмереж. Вона демонстративно забрала з-перед нього тарілку і сівши навпроти простягнула листок з документом.

Хлопець мовчи пробіг по заголовку

ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР

На диво все виглядало, як справжній контракт з повними іменами, адресами і грамотно сформульованими речення. Він підняв брову і здивовано подивився на дівчину. І зрозумів, що навіть не знає де вона навчалася чи працювала чи…

-        Ну чого дивишся? Я не національне телебачення. Читай.

Він невдоволено цмокнук і опустив погляд на документ.