РОЗДІЛ 1

«Усе почалося із дзвінка будильника. Хлопець почув дзвінкий противний сигнал, однак підніматися не поспішав. Зрештою він знайшов у собі сили вимкнути його і перевернувся на інший бік. Хлопець не був щасливий, не зважаючи на своє атлетичне тіло…»
Збоку роздалося роздираюче душу нявкотіння і Юля повернула голову до великого рижого кота, що сидів на стільці поруч із нею.
- Ну гаразд. – вона дмухнула на каштановий з медовим відтінком локон, котрий постійно падав їй на око. – Вийшло дещо вульгарно.
Розмови з котом, який був її єдиним співмешканцем, входили в обов’язковий ритуал її письменницької діяльності.
- Стривай… а якщо так?
Її тонкі акуратні пальчики знову запурхали над клавіатурою старенького ноутбука.
«Хлопець не зважаючи на все не був щасливий. Він мав усе, що забажає та цього не було достатньо. Йому чогось бракувало… і раптом…»
Вона почухала олівцем маківку роздумуючи, що такого неординарного могло трапитися. І раптом в її голові голосно прозвучав дзвінок вхідних дверей.
- Це геніально!
«… у двері подзвонили.»
Тепер перед нею постала ще одна дилема: хто б це міг бути? Чомусь сьогодні її  муза ніяк не хотіла надихати. Однак дзвінок повторився ще раз. І аж на третій Юля зрозуміла, що до неї реально хтось прийшов. Неохоче відірвавшись від ноутбука вона пішла до дверей. Та  не встигла їх, як слід відчинити, як два голоси закричали:
- Сюрприз!
Дівчина схопилася за серце з переляку.
- Ви чого кричите? – запитала у своїх старих друзів Саші та його дружини Маші.
Та їх радісні загадкові обличчя змусили посміхнутися і Юлю.
- Що таке? - запитала,  коли вони сіли на диван у просторій світлій вітальні.
На її коліна впала подарункова путівка. Три дні в найкращому готелі на острові Родос. Рот і очі в дівчини відкрилися одночасно.
- Раз на рік наш банк проводить розіграш путівок для заохочення клієнтів. – пояснив Сашко. – Вгадай хто їде цього року?
- Хто? – великі круглі очі Юлі стали ще більшими. Через несподіванку, що наче відро з кригою впала на голову вона злегка отупіла.
- Як хто? – здивувався друг. – Ти.
- Я?
- Ти. 
- Ти жартуєш? – прищурилася вона.
- Так жартую! – вигукнув хлопець. – Великому банку нічого робити, окрім, як жартувати з тобою.
- Ну… тоді я дарую його вам.
- Ми не можемо. – поспішно заявила Маша.
Юля нахилила голову і прискіпливо подивилася на сімейство Котиків.
- Маша хотіла сказати, що мені не можна, я ж співробітник. Звільнять. – закивав головою Сашко.
- Ну не знаю…
- Ну чого ти вагаєшся? – рудоволоса подруга присунулася до не неї ближче і поклала руку на плече. – Сама ж казала, що маєш проблеми з натхненням. А так поїдеш, розслабишся… кілька днів: сонце, море, чисте повітря. Кайф…
- Підозріло якось. – Юля відсунулася і забарабанила пальцями по низенькому столику. – Безплатний сир буває тільки в мишоловці.
- Безплатний? Та ти знаєш зі скількома людьми мені необхідно було поговорити, щоб тут було вписано прізвище Руденко! Я хоч і троюрідний та все ж твій старший брат. І зобов’язаний про тебе дбати.
- Ну не знаю… – спротив дівчини послабшав. – А дім… а Маркіз...
- Ми час від часу заходитимемо. – стиснула плечима Маша. – Все буде гаразд. Ти ж ніколи не літала? Ну от… пора подивитися світ.
Ще після кількох реплік найближчих друзів дівчина нарешті здалася і погодилася. Є шанси у житті, які не повторюються і повороти, за якими чекає щось велике. Вони застрибали міцно обіймаючись та поспішили зібрати валізу. Ну як валізу… невеликий рюкзак.
Уже зранку всі троє бігли по просторому приміщенні аеропорту, як завжди запізнюючись на реєстрацію.
- Ой! – заверещала Марія коли адміністратор вже забрала паспорт і білет. – Я ж геть забула! Швидко підпиши документ, що ти отримала путівку і надалі будеш обслуговуватися у цьому банку.
Юля хотіла прочитати, але він був зігнутий удвоє, а люди позаду сварилися і підганяли. Тому вона поставила широкий підпис і побігла махаючи друзям рукою та роздаючи повітряні поцілунки.

Іван Шовковський прокинувся в поганому гуморі. Як і останні кілька місяців. Депресивний стан затягував його все глибше, а папараці, котрі чергували під вікнами квартири і вдень і вночі, сподіваючись на черговий скандал від відомого актора, дратували до істерики. Заледве вмивши обличчя почув дзвінок у двері. Цмокнувши все таки пішов відчиняти. Крізь натовп журналістів ледве протислася Валерія Золотківська: його агент, помічний, друг і нянька в одному флаконі.
Вона залетіла у стильну функціональну вітальню та кинула йому в обличчя газетами. Підійнявши одну він побачив на першій шпалері своє фото в обнімку із високою брюнеткою модельної зовнішності. Їх спіймали на виході з нічного клубу.
Хлопець стиснув губи у тонку лінію і з усієї сили вдарив газетою об стіл. Начебто це мало допомогти.
- Що це Шовковський? – зарепетувала Валерія. – Я тебе питаю що це? – вона розтріпала своє ідеально укладене каре і ткнула пальцем у хлопця. – В умовах контракту що було написано?! Тебе не повинні бачити з іншою дівчиною, окрім головної героїні. Як ми будемо вибиратися з цієї ситуації? Га?! І взагалі хто це?!
- Не знаю! – піднявся актор і почав нарізати круги по квартирі.
- Як це не знаєш? – перейшла на фальцет та. – А що тоді вона робить поруч з тобою?
Він пропустив коротке чорне волосся крізь пальці і оперся на білосніжне підвіконня.
- Ми познайомилися в барі, випили. А тоді просто вийшли і сіли у різні автівки.
- Так не піде, Іване. Тобі пора розібратися зі своїм життям. – вона увімкнула тон вчителя і схиливши голову впевнено подивилася в його очі. Здавалося навіть світлі стіни відвели погляд.
- Досить Валеріє. Ти мій менеджер, а не мама. Мене вже нудить від твоїх нотацій! Не. Лізь. У. Моє. Життя.
Це був бій двох сильних самопевних титанів. Тільки що переможе: впертість чи досвід? Уже й за дверима, серед свити журналістів, стало тихо. А може вони просто робили ставки.
Молода жінка глибоко вдихнула і заплющивши очі спробувала вгамувати власний темперамент. А може просто взяла собі секунду аби подумати. Іван Шовковський приносив їй чималі дивіденди, тому втрачати такого клієнта було б дурістю. А назвати Золотківську дурепою, ні в кого б і язик не повернувся. Скоріш хитрою. І мудрою. Подекуди скандальною. Та в її сфері це швидше плюс ніж мінус. Хоча ця «зірка» випила з неї вже достатньо крові.
- Не лізу. – процідила крізь зуби. – Більше ні слова не скажу. – і різко розвернувшись, так, що її коротке чорне волосся дало ляпаса підопічному. 
Вона сіла на чорний шкіряний диван заклавши руки на грудях та надула і без того пухкі гіалуронові губи. Відчувши укол вини, адже маніпуляції хлопець не помітив, зітхнув і опустивши плечі присів поруч.
- Тільки я тобі от що скажу. – через кілька хвилин знову заговорила жінка повернувшись до хлопця. – Ти тепер вибираєш сценарії, Іване. – вона постукала пальцем по скроні. – Але якщо і далі так чинитимеш, то через кілька років стирчатимеш в ранковому шоу і скаржитимешся на життя. Я все сказала.
Схоже зірка кіно, телебачення і модних показів на мить уявив цю картину, адже скривився і шумно вдихнув повітря.
Побачивши, що її слова досягли цілі, Валерія змусила себе заспокоїтися і витягнувши з сумочки великий білий конверт поклала на коліна Шовкіського.
- Ну гаразд. Ось. Пакуй валізи.
- Куди ми їдемо? – одразу віджив хлопець.
Він знав, що Золотківська професіонал. Поскандалити звісно любить та вихід знайде з будь-якої ситуації.
- Не ми, любий. Не ми. – посміхнулася та. – А ти. Мене не буде. Я тобі не нянька. – замахала перед ним тонким пальцем з яскраво пурпуровим манікюром. – Прислуги також не буде. Ні журналістів, ні папа раці, ані особистого водія. – її голос перейшов у приторно солодкий. – Нікого. 
- Зовсім сам? – його брови злетіли уверх.
- Так. – кивнула жінка. – А чому ти дивуєшся? Хіба ти не цього хотів? Розберешся у собі за  цих  кілька днів. – Золотківська невимушено закліпала довгими віями.
Вже наступного ранку вони сиділи у стильному майже пустому кафе аеропорту відбиваючись від надоїдливих фанатів з телефонами в руках та маніакалим бажанням зробити спільне селфі. Шовковським нервово прицмокував закочуючи очі, наче дівиця, яку рвуть заміж одразу три парубки. Та думками він уже був у на пляжі моря, де його ніхто не знає.
- Іване, ти ж упораєшся сам? – стривожено перепитала менеджер роблячи ковток гіркої кави.
- Я що дитина? – відразу обурився її підопічний і одночасно гордо закинув голову та ногу на ногу. Він просто помітив, як через скляні двері його фотографують.
- Якщо будуть проблеми, одразу дзвони. Добре?
- Гаразд, подзвоню.
Погодився хлопець аби тільки вона відчепилася.
- Я й Макару зателефонувала. – наче між іншим промовила жінка гортаючи стрічку новин у телефоні. Однак, насправді вона нервово спостерігала за його реакцією.
- Макару? – Шовковський напружився і нахилився вперед опускаючи лікті у ідеально вигладженому светрі на стіл.
- Так. Він також у Греції, уявляєш? – промуркотіла, приховуючи нервовість за радісною посмішкою. – Я сказала йому назву готелю, де ти зупинишся. Він відповів, що зайде. Розважитеся. 
- Аякже. Розважимося. – він посміхнувся пропікаючи її поглядом.
Валерія поспішила відкинутися на спинку крісла і озирнулася, роблячи невинно-наївний вигляд.
- Макару, вона подзвонила. – хлопець відвернувся і тихенько пробурмотів під ніс. – Ну звісно, я ж дитина. Повинен бути під наглядом.
Насправді присутність найкращого друга Івана потішила, але ось це цяцькання, наче з безтолковим підлітком, дратувало. Спочатку батьки, тепер агент. А йому до речі 26. Ще з малку хлопцю все підносили інші люди на тарілочці із золотим обідком. Тільки за це була своя плата. Він мусив коритися наказам батька. А це було не так просто.
Поки фантастично красивий лайнер гордо розсікав небесні блакитні простори, цілуючись із хмарами  та підморгуючи яснооким зіркам, в будинку Юлії Руденко відбувалася тотальна зрада. Її найкращі друзі Саша та Маша Котики простягали щойно підписану довіреність агенту з нерухомості.
- Будинок якраз такий, як ми шукали. – промовив чоловік у дорогому костюмі спускаючись із другого поверху. – І ціна гарна. – задоволено прищурився. – Навіть дуже гарна. Моєму клієнту сподобається. Ми купляємо.
- Якби ми не були у матеріальній скруті, то б не продавали його. – проковтнув клубок у горлі Сашко.
Його дружина стояла збоку стримуючи атаки одрази двох голосів совісті. Їй було огидно та соромно, однак вона нічого не могла вдіяти.
- Я дуже вам співчуваю. – без нотки жалю промовив агент. – Але іноді так трапляється. Коли забере речі?
- До завтра їх тут не буде.
Через годину молода пара уже сиділа в кабінеті УЗД у відділі гінекології. Маша лежала з оголеним животом  і її проймали страхи так, що аж пальці на руках затерпали. Жінка була віруюча, ходила до церкви, тому усвідомлювала, який гріх вони вчинили. І дуже боялася, що це позначиться на майбутній дитині.
- Все буде добре. – чоловік взяв її за руку.
В цю мить до них зайшла усміхнена лікарка і почала звичну для себе процедуру. Почувши серцебиття крихітки, про яку тільки нещодавно дізналися, молоді люди не змогли стримати сліз. Те, що плід розвивається нормально їх заспокоїло. Але  тягар ставав все важчим.
- Саша. – жінка зупинилася, як тільки вони вийшли на двір. – Зараз же поклянися, що до кінця життя більше не гратимеш на біржі. І як тільки ми розберемося з боргами, відразу повернемо будинок Юлі.
- Звісно, кохана. Обіцяю. – чоловік пригорнув її до себе і поцілував у скроню.
Острів Родос зустрів Юлю спекотним серпневим сонцем. Вибігши зі стін аеропорту, де вона пів години блукала наче по лабіринту, дівчина нарешті вдихнула повітря і смаком моря. Теплий вітер скуйовдив її кучеряве волосся і обійняв, наче рідну. Роззираючись у пошуках автобуса вона раптом помітила, що прямо перед нею зупинився сріблястий лімузин із назвою її готелю. Юля мало не задихнулася від подиву і радості. Подякувавши в умі друзям за такий подарунок швидко заскочила в середину. Та справжній сюрприз був ще попереду. Розглядаючи шикарний просторий салон авто дівчина раптом наткнулася на повен здивування тотального нерозуміння погляд молодого чоловіка. Він сидів на протилежному боці м’якого диванчика і дивився на неї наче на муху, що випадково залетіла. Щелепа дівчини відпала мало не самого Києва, а очі полізли з орбіт. Непомітно вона ущипнула себе за стегно аби переконатися, що це не сон. Життя часто дивує своїми поворотами, підкидаючи те, що здавалося неможливим. Доленосні помилки у цифрах номеру телефону, несумісні з реальністю виграші джек-потів, свіже якісне м'ясо у супермаркеті, бармен, що не розбавляє алкоголь… але щоб за тридев’ять земель опинитися в одному авто із найпопулярнішим актором України, серіали за участю якого ти задивилася до дір?! Це вже щось на межі фантастики.
- Вибачте?! – його голос вивів її зі ступору.
- Іван Шовковський? – дівчина сплеснула руками мало не прищемивши йому носа.
Та він все одно подарував їй свою фірмову посмішку.
- Повірити не можу. – вона прикрила рот рукою. – Я зараз зомлію…
Він нахмурився не знаючи як реагувати на ці слова.
- Вибачте, я просто розхвилювалася. – вона замахала рукою гонячи на себе повітря.
- Нічого. Але схоже, Ви помилилися машиною. – він тактовно натякнув на вихід.
- Ні! – вигукнула та. – Тобто водій тримав табличку із назвою мого готелю.
- Ясно. – видихнув крізь зуби. Я думав, що поїду сам… та нехай…
Іван натиснув кнопку біля себе і тонка стінка перед ними опустилася. Хлопець велів водію рушати і ті відразу поїхали.
- Ух ти! Натискаєш і воно опускається! – не змогла стримати захвату Юля. А  столик перед ними, на якому стояли фрукти, закуски і шампанське викликав у неї запаморочення.
Він лише непомітно посміхнувся на цю дитячу безпосередність.
- Я досі не можу усвідомити, що в одному авто з Іваном Шовковським. – продовжувала говорити дівчина. У стресові моменти зберігати мовчанку їй було не під силу. – Я у Києві за Вами побігла аби взяти автограф, але так і не змогла наздогнати. І от доля дала нам другий шанс. Як то кажуть, яке їхало, таке здибало. Ой… не то?
Він лише глибоко вдихнув і відвід погляд до вікна.
- Не то. – констатувала. – Я ніби уві сні. – здається її язик жив окремим життям. – А можете мене ущипнути?
- Оце вже ні. – буркнув.
- Даруйте… не хотіла. А можна з Вами сфотографуватися? А то мені ніхто не повірить. Мої друзі луснуть із заздрості!
- Звичайно. – неохоче кивнув.
Спочатку вона зробила селфі зі свого місця. Потім підсунулася ближче. Далі попросила посміхнутися. Через десять хвилин він зняв її руку зі своєї шиї крикнувши досить. Там світлин на цілий альбом вистачить. Дівчина присоромлено відсунулася і всоте вибачилася. Та як тільки Шовковським піймав хвилю тишини…
- Ой! – ним аж підкинуло. – Ми ж не познайомилися! Я – Юліана. Тобто Юлія. Але Ви можете кликати мене просто Юля. А Ви?
Він підняв брову, подивившись на нею, як на не надто мудру.
- Аааа… так. Ви ж Іван.
Юля закивала головою і відвернулася до вікна складаючи руки на колінах.
- Я так плакала в кінці останньої серії Вашого серіалу. Просто ридала.
Шовковський закотив очі і опустив чоло на руку.
- Але ж у фільму щасливий кінець. – спробував донести до цієї дивної дівиці з красивого майже лялькового обличчя якої не сходила посмішка.
- А я від щастя і плакала.
І тут він зрозумів, що програв. Аби спокійно доїхати до готелі вирішив просто кивати на всі її репліки. Через кілька хвилин блаженної тишини його увагу привернули кривляння її обличчя. Вона то складала рот трубочкою, то широко відкривала, як у отоларинголога разом із тим масуючи вушні раковини.
Зрозумівши, що він дивиться на неї, як на пришелепкувату, дівчина поспішила пояснити.
- У Вас також заклало вуха при посадці? У мене страшенно. Та друзі мене попереджали. Вона навчили що робити. Показати? Дивіться.
Її не зупиняло навіть те, що він відвернувся і вперто ігнорує. Але шанс потоваришувати із видатною людиною випадає  лише один раз у житті. І вона вирішила використати його на всі сто.
- От. Збираєте у роті слину. – продовжила показувати лайфхак. – Збираєте… 
Авто різко повернуло і до горла дівчини підступила хвиля нудоти. Їй стало погано ще в літаку, але зараз значно гірше.
- З Вами все гаразд? – перепитав актор, побачивши, що сусідка позеленіла.
І в наступну мить її вивернуло прямо на рукав його дорожезного светра.
- Та що ж ти робиш! – закричав і поспішив його зняти.
- Вибачте, вибачте, вибачте. – залепетала дівчина. – Мені дуже шкода, правда. Просто трохи захитало у машині. Я зараз все почищу. – вона витягла з рюкзака вологі серветки і взялася витираю його руку.
- Облиш! – він скривився від огиди.
- Смердить?
Вона ладна була зараз опинитися на іншому континенті згораючи від сорому.
- Дай сюди! – він відібрав серветки. 
На щастя лімузин зупинився прямо перед входом у готель і хлопець кулею вискочив та зник із її радарів.
Дивлячись на своє відображення у масивних скляних дверях Юля мало не плакала. Так осоромитися у чужій країні перед відомим актором! А вони ж могли подружитися і він би увів її у їх тусовку. А там вона б точно найшла того, кому можна було б показати свої твори. Тупнувши ногою шмигнула носом і стиснувши міцніше пошкоджений светр зайшла всередину.
Тут її душевні переживання відійшли на другий план. Подібної красоти, і естетики розкоші дівчина ніколи не бачила. Роззирнувшись навколо знову посміхнулася, майже забувши про недавній конфуз.
Несміло підійшла до стійки реєстрації і набравши побільше повітря кивнула до усміхненої високої адміністраторки. Та щось швидко пробелькотіла на грецькій.
- Ду... ю спік інгліш? – загикаючись перепитала дівчина.
- Єс. Офкоз. – впевнено відповіла та.
Дівчина нервово забарабанила тонкими пальцями по глянцевій стійці. Чергова проблема замайоріла на обрії. Адже на цих двох нехитрих фразах всі її знання закінчувалися. В такі моменти людина шкодує про прогуляні уроки англійської. Юля витягнула з рюкзака телефон і вбила в перекладач «у мене заброньовано номер».  Показала адміністраторці і та кинувши знову щось запитала. Юна туристка скривилася, адже з усього зрозуміла тільки слово «паспорт». І то ще не факт. На власний страх і ризик несміло витягнула його з рюкзака і подала. 
В цю мить її увагу привернув чоловік, що зупинився поруч. Він емоційно розмовляв по телефону легко жестикулюючи.
- Цікаво, італійські парубки всі такі гарні? – тихо промовила абсолютно безсоромно розглядаючи його зверху вниз.
Юля з батьками кілька років жила в Італії, тому мову на слух могла відрізнити. Як і зовнішність. Високий, засмаглий з акуратно укладеним на бік волоссям та темнішою за саму ніч поглядом. Стильний світлий костюм вдало підкреслював широкі натреновані плечі та білосніжні зуби. Але найголовніше: він був у туфлях без шкарпеток! Ні з чим не зрівняне естетичне задоволення. Адже серед її знайомих таке побачиш вкрай рідко.
Чоловік помітивши, що його розглядають наче картину Рембранта, повернувся і з неприхованою цікавістю глянув на дівчину.
- Чого дивишся? – кивнула до нього Юля. – Нічого не розумієш? А уяви, як мені. Я кажу, ти – красунчик! – мало не по складах промовила дівчина широко йому посміхаючись. 
Його вуста сіпнулися, але розмови він не перервав тримаючи з нею зоровий контакт.
- А от парфум я б тобі радила змінити. – продовжила дівчина. Їй це видавалося напрочуд забавним. – Такий густий і приторний, задушитися можна. Спробуй щось свіже з нотками хвої. 
Вона недавно листала журнал з косметикою і начиталася там про парфуми.
Чоловік нахмурився та напевне його відволік співбесідник, бо він відвернувся і опершись на стійку щось голосно відповів у слухавку.
В наступну мить до неї знову заговорила адміністраторка, перериваючи забаву – збентеж іноземця. Та ще раз повторила, однак Юля лише схопилася за голову.
- Ти дуже гарно говориш, але я тебе не розумію… – застогнала кривлячись із безвиході. Як їй бути тут п’ять днів, якщо вона навіть поселитися не може! 
Знову розблокувала телефон аби увімкнути перекладач, але раптом почула голос чоловіка поруч.
- На Вас не заброньовано номер. 
Чиста українська без жодного натяку на акцент. Дівчина подавившись повітрям повільно підняла погляд.
- Вона так каже. – стис плечима чоловік. – Ви певні, що бронювали?
- Та-так. – ледве вимовила.
Він досить тепло їй посміхнувся, навіть не насміхаючись і щось сказав адміністраторці.
- На скільки днів? – перепитав.
- До п’ятниці. – відповіла Юля, досі не прийшовши до себе від чергового конфузу.
Переклавши знову повернувся до дівчини, на пурпуровому обличчі якої світився вселенський жаль, сором і бажання злитися із предметами інтер’єру. Схиливши голову чоловік підбадьорююче посміхнувся, намагаючись одним поглядом сказати, що все гаразд і він також розважився.
- Зараз Вам дадуть ключ. Я можу ще чимось допомогти?
- Ні. – замахала та головою. – Дякую. – ледве проковтнула клубок у горлі.
Він хотів ще щось сказати та телефон у його руці ожив і кивнувши чоловік розвернувшись пішов до виходу. Та раптом повернувся і прошепотів на вухо.
- Я візьму до уваги твою думку про мій парфум. 
Для Юлі це був наче контрольний у голову. Важко зітхнувши вона поклала кучеряву голову на холодну стійку.
Піднявшись у свій номер Юля дещо забула про свої конфузи, адже вид з вікна просто заворожував. Вдосталь налюбувавшись і зробивши кілька селфі для соцмереж у стильному номері, інтер'єр якого вона бачила тільки в кіно, дівчина набрала номер Сашка. Він мав перевести їй на карту трохи грошей, адже у самої було лише сто доларів. Тільки абонент виявився «поза зоною досяжності». Списавши все на проблеми із з'язком Юля не розгубилася і набрала нолосове повідомлення, розповідаючи про прицидент з номером і попросила все перевірити. Ситуація здавалася їй підозрілою, а до горла підбиралися страхи.
Аби якось себе розважити молода дівчина пішла вивчати околиці. І тут її настрій знову повернув на сто вісімдесят градусів. Особлива антична архітектура мури якої хотілося розглядати годинами, красива музика, що наче спустилася з Олімпу, усміхнені засмаглі люди і маленькі базарчики на яких можна було знайти все: від цукерок до бетону. А головне… море. Величне. Свіже. Чорне. Вона була вже навіть вдячна родині Котиків, що змусили її сюди приїхати. Перебуваючи під кайфом тутешньої атмосфери Юля залишила останні кошти у продавців сувенірів. – Зрештою. – думала вона. – У готелі двічі на день годують. Тай Сашко скоро прослухає повідомлення і допоможе з фінансами.
Наступного дня повертаючись з пляжу, де досхочу накупалася і мало не згоріла під палючим сонцем, дівчина випадково стикнулася біля ліфта з тим самим псевдоіталійцем українського виробництва. Він на кілька секунд зупинився роздивляючись її кучері, що вітер вклав у дивну аля недбалий романтік зачіску, посміхнувся і кивнувши пішов далі.
- Вибачте! – надто гучно крикнула Юля виходячи зі ступору. 
Від її яскравого дзвінкого голосу зупинилися навіть порт'є.
- Я цей... – вона махнула рукою, у якій тримала морозиво. – Добрий день…
Чоловік повернувся до неї продовжуючи з цікавістю розглядати наче екзотичну мавпочку у зоопарку.
- Вітаю. – широко посміхнувся оголюючи рівні білі зуби, наче він син стоматолога.
- Я хочу перепросити. – щоки дівчини залилися пурпуровою фарбою. – Я не знала, що Ви українець. – її плечі опустилися признаючи власну дурість. – Просто Ви так добре розмовляли італійською, що я…
- Не варто вибачатися. – чоловік любувався її невимушеною збентеженою чарівністю.
- Я не така безтактна. – продовжувала виправдовуватися дівчина. Їй не хотілося виглядати в очах такого презентабельного пана забитим селом без сільської ради. – Просто я вперше летіла літаком… стрес… ще й проблеми з комунікацією. Тобто мовою. З комукацією у мене проблем немає. Тобто я дуже комунікативна.
Дівчина в уяві ляснула себе по чолі за те, що плете таку маячню і пригрозила язикові, щр відріже його, якщо він не уйметься.
- Я хотіла сказати, що коли людина на відпочинку, всяке буває. – вона посміхнулася. – Я Юліана. Юлія. Ну Ви можете називати мене Юля. – знову про себе цмокнула і простягнула руку.
- Я – Макар. – привабливо розсміявся хлопець і потис її. – То Ви відпочиваєте?
Дівчина розімліла під його поглядом і оксамитовим голосом.
- Угу. – змусила мізки, що перетворювалися на желе працювати. – Ви, мабуть, також? – нічого оригінальнішого в її голову просто не приходило.
- Я тут по роботі. – привітно відповів. Схоже він уже нікуди не спішив. – А в готель приїхав до друга. Його звати Іван Шовковський. 
- Іван… Шрвковський? – дівча мало не вдавилося власною слиною при згадці про те, як скривилося його обличчя, коли її на нього вивернуло.
- Він відомий актор. – дадав співрозмовник.
- Знаю. – натягнуто посміхнулася Юля. – Звісно знаю… як же не знати. – мало не скрипнула зубами від досади. – Хочете ? – простягнула морозиво аби заповнити незручну паузу.
Густі чорні брови чоловіка злетіли уверх і він щиро розсміявся.
- Ні. Дякую. А Вам смачного. Гарного дня. – і підморгнувши так, що половина жінок у фойє мало не втратили свідомість пішов до дверей.
- І вам. – зітхнула дівчина вкотре картаючи себе за  таку креативну тупість. 
Поки Юля нервово намотувала круги по номері намагаючись додзвонитися до друзів, на стильній веранді біля басейну сиділи її нові знайомі. Повз пильне око Івана не прослизнуло, як його друг дивиться на брюнетку, що сиділа позаду в одному купальнику. Посміхнувшись він заграв бровами і витягнувши з коктелю трубочку кинув нею у Макара. 
- Ну годі вже. Пригальмуй. – промовив Іван, якому ставало скучно.
- На себе глянь. Геть розволочився. – чоловік підсунувся у кріслі і взяв прохолодний мохіто.
- Макар Давидович, як красномовно ти висловлюєшся. 
- Іване, я тобі говорив не називати мене так при дівчатах. Ще б дядьком мене назвав. – нахилився і зашипів до друга.
- А що вдієш. Ти ж для мене наче старший брат. – уже відверто знущаючись веселився Шовковський.
- Слухай, якщо хтось почує, ще подумає, що я старий. – почухав коротку стильно підстрижену умілим барбером бороду.
- Облиш. Краще розкажи, що в тебе тут за робота, яка не закінчується. – посерйознішав Іван.
- Уже закінчилася. Я повертаюся в Україну. Наша фірма відкриває філіал у Києві, я його очолю.
- Чудово. – зрадів друг.
- Як Емілія?
Настрій Івана різко впав на нуль. І на це були причина. А краще сказати – одна, довгонога білява причина. Їх спільна подруга, у яку він був закоханий ще з дитинства. Тільки Емілія нікого окрім Макара не бачила. І це доводило Шовковського до істерики. Ці почуття наче гостре каміння стояло на дні річки їх дружби.
- Добре. – хмикнув намагаюсь не видати своїх істинних думок. – Як же іще.
- Я за нею теж сумую.
Абсолютно щирі і без двоякого підтексту слова змусили Івана відкинутися на крісло і зціпити зуби. Тепер поверненню друга він був не такий радий.
- Як батьки? Усе гаразд? – продовжував розпитувати Макар.
Його співбесідник криво посміхнувся і відповів:
- Так. Ти ж знаєш.
- Більше не сваришся з батьком?
Шовковський закотив очі і показово прицмокнув. Це була одна із тем табу, адже він уже багато років практично не розмовляв з авторитарним батьком.
- Брат, я тебе прошу. Давай не будемо. – застережливо підняв руку.
- І знову брат. – розсміявся Макар. – Ну дякую, що хоч не вуйко.
Вони обидва посміхнулися і в цю мить у нього ожив телефон. Вибачившись Макар підняв слухавку і відійшов.
Іван також витягнув свій гаджет і з тугою подивився на контакт з іменем Емілі. Цей острів був схожий на шматочок раю. Не вистачало тільки її… Він натиснув на контакт в надії почути хоча б рідний голос. Однак там були лише довгі гудки, після яких так ніхто і не відповів. 
Коли третій день відпочинку добігав до завершення, а сімейство Котиків не відповідало на дзвінки, Юля зрозуміла, що її кинули. Вона в істериці кричала на автовідповідач, періодично схлипуючи, в надії, що вони хоча б прослухають голосові повідомлення. З усіх соцмереж і месенджерів друзі також якимось магічним способом зникли. Уткнувши голову між подушки дівчина заридала крокодилячими сльозами: за тридев'ять земель від дому, без грошей, без зворотнього квитка на літак, без знання мови, без знайомих… ще й готель кожного дня вимагав оплатити проживання. Витягнувши з сумочки іконку Пресвятої Родини, яку їй колись подарили покійні батьки, вона вклякнула і почала молитися. Розмова з Богом очищала, заспокоювала і давала змогу мислити раціонально. Ще не закінчила, як її погляд впав на сірий брендовий чоловічий кардиган, який вона випрала ще позавчора. Тут її серце знову затріпотіло з радості і подякувавши Богу та вдаривши доземний поклін Юля схопила кофтину та помчала назутріч своєму рятівнику.
Поверх на якому жив Іван Шовковський дівчина випадково дізналася, коли той сідав у ліфт. А от щодо номера, то довелося стукати в усі двері. Та напевне, можна сказати, що їй пощастило, адже вже на третій спробі перед нею постала зірка українського кінематоргафа власною персоною.
- Вітаю! – радісно вигукнула. – Ви мене пам'ятаєте?
Та він лише закотив очі і важко вдихнув.
- Ми з Вами разом їхали і… – про всяк випадок уточнила Юля простягаючи йому кардиган.
- Звісно пам'ятаю. Як таке забути?!
- І правда. – вона присоромлено опустила очі. – Вибачте, я не навмисне. Хіба таке роблять спеціально?
На мить йому навіть стало жаль дівчини і він поблажливо кивнув. Та дівча продовжувало стирчати під його дверима.
- Що тобі треба? – не витримавши запитав.
- Ось. – вона вказала на простягнену річ.
Справа в тому, що через значну різницю у їх рості, він просто не помітив. Іван Шовковський починав свою кар'єру з роботи моделі, оскільки мав підтягнене, але не перекачене тіло і ріст  1.90. Юлія Петровська ж ледве дотягувала до позначки 1,58. 
- Я випрала. Жодних плям чи запаху. Лише аромат зимових квітів і…
- Дякую і до побачення. – він так різко закрив двері, що мало не прищемив їй носа.
Та лише сів, взявши ноутбук, як у двері знову забарабанили. Повільно видихнувши, як його вчила Валерія знову піднявся і відчинив.
- Одну хвилинку. Є розмова. – швидко випалила дівчина. – Можна зайти?
- Тут говори. – він оперся на одвірок, аби ця кучерява миша не прослизнула.
- Це… трохи довго. – дівчина змахнула руками.
- Скороти. 
- Не можу…
- Слухай, у мене теж є справи. Тому, з твого дозволу.
Він криво посміхнувся і поспішив зачинити двері, але цього разу дівчина запнулася в пройом не дозволивши йому це зробити.
- Ви можете позичити мені грошей? – швидко вигукнула.
- Що? – він здивувався настільки, що відпустив двері.
- У мене немає грошей, щоб розрахуватися з готелем і на зворотний квиток. Я у скруті. Як тільки опинимося в Києві все віддам. Будь ласка. – її голос був повен благання і розпачу.
- Як це?
Йому стало дивно, навіщо взагалі сюди їхати без грошей. Напевно аферистка якась.
- Я не маю грошей. – відрізав знову спробувавши зачинитися, однак марно.
- Я… я в курсі, що ситуація дурна. – залепетала Юля. – Але я у відчаї. Я більше не поїду за кордон. Нікуди не поїду. Буду сидіти вдома. – схоже, що вона обіцяла це самій собі. – Крім Вас я тут нічого не знаю. А ми ж українці по всьому світі, як одна сім'я. Хіба не так? Якщо Ви мені не вірити я дам Вам свій  номер телефону чи домашній адрес.
Хлопець завагався та внутрішній голос підказав, що якісно аферистка не має бути схожою на аферистку. Тому холоднокровно нарешті зачинив ті зачаровані двері. Та в ту ж мить відчинив і  злісно промовив:
- Не смій більше стукати в ці двері! Затямила?
І гримнув ними так, що дівчину мало не знесло ударною хвилею. Сльози уже наповняли великі блакитні очі нещасної туристки, але тут їй в голову прийшла ще одна ідея. І шмигнувши носом вона наважилася таки знову постукати. 
- Що знову?! – терпеливість покинула чоловіка. – Пів секунди тому я наказував більше не стукати у ці двері!
- Можна останнє запитання? – вона підняла вказівний палець перед його обличчям аби зупинити хвилю гніву. – У Вас є номер телефону Макара?