Сімейне меню

   — Ну і? То де ми? — сидячи зі складеними навхрест руками, Олена, скоса зиркала на свого чоловіка вже деякий час. 
    — Й гадки не маю, потерпи ще трохи. 
    — Пф… як завжди.
    — Що? 
    — Та нічого…
    ‘Як завжди…’ — буркнув собі під ніс Максим. 
    Намагаючись не відволікатися, він продовжував обережно вести машину серед вузьких стежок лісу. Постійно озираючись навколо, Максим об’їжджав кожний великий камінь, прогалину та інші лісові декорації в пошуках чогось. Час від часу він масажував шию злегка скрививши напружене обличчя.
    — Я їсти хочу! — промовила Ольга, показово зітхнувши.
    — Ну так з’їж «Снікерс»… 
    — Якби я хотіла задовольнитися «Снікерсом», то так би й зробила, геній…
    — Так, стоп! — він різко натиснув на гальма. — Слухай сюди, ти можеш нарешті второпати, що я намагаюся нас вивезти з цього бісового лісу?! Це не моя провина, що ні сраний навігатор, ні зв’язок тут не працюють! Хотіла поїхати в незвідані краї? На тобі! Хотіла напитися так, що ми аж кляту дорогу сюди забули? На тобі! 
    — Але ж…
    — Це ще не все! Вчора ти що сказала? 
    — Це був один з найкращих днів у моєму житті… 
    — А далі?!
    — Ой, ну все…
    — То якого дідька найменша проблема сьогодні враз перекреслює все вчорашнє?
    Олена промовчала. Притиснувши губи, вона перевела погляд вбік від чоловіка, обкушуючи нігті.
    — Ех… — Максим напружився, стиснувши кермо обома руками. Заплющивши очі, він зробив повільний вдих і видих. — Як виїдемо на нормальну дорогу, обіцяю, що першим ділом знайдемо якусь кафешку. Я теж… голодний.
    — Угу…
    Вони продовжили шлях. 
***
    — О-о. Стій, стій, стопе… — вона тицьнула пальцем у своє вікно. — А то хіба не асфальтована дорога? — вигукнула радісно Олена.
Максим примружився.
   — Очманіти, а як воно, так… прямо серед лісу.
    Крутонувши руль, він рвонув до поміченого місця. Через хвилин десять вони вже колесили асфальтованою дорогою, із щасливими виразами облич.
    — Оль, поглядуй, будь ласка, в телефон. Як з’явиться зв’язок – маякнеш.
    — Прийнято, - усміхнулася вона.
   В якийсь момент Максим пригальмував. Він став на своєрідному на перехресті. Один із вказівників показував їхати тільки однією дорогою –«виїзд із лісу». Куди прямувала решта напрямків, не було сказано нічого. Переглянувшись з Оленою, вони поїхали далі. 
    — О, диви, глянь туди! 
    Побачене ними якраз знаходилося по дорозі, тож піддавши газу, вони швидко доїхали до того місця в одну мить.
***
   — Та ви, мабуть, жартуєте… — грюкнувши дверима, Максим з Оленою вийшли з машини й попрямували до невеликого закладу, на вивісці якого був один напис – «МакДональдз».
    — «Для сім’ї, з любов’ю». — Вперше бачу такий слоган… — задумливо сказав Максим, глянувши на дружину.
    — Правда мило? — вона посміхнулася, взявши Максима за руку. — Уявляєш, як здивуються наші?  Стопудово такий екпірієнс буде тільки у нас.
Вони постукали у вікно декілька разів і стали чекати. Потім, постукали ще раз.
    — Може ми не… А ні. Он! Хтось біжить!
    До вікна з іншої сторони, шкутильгаючи прямував хтось із працівників закладу, судячи з одягу. Медична маска і кепка, натягнута на очі, майже повністю приховували його обличчя. Вікно відчинилося, і він помахав нам рукою. 
    — Вітаю! Ви не могли б нам допомогти? Ми заблукали і…
    Він жестом перервав Максима, вказавши на приклеєну до скла листівку: «Я маю вади слуху, але все бачу. Напишіть, будь ласка, ваші запитання, щоб я міг вам допомогти».
    — О, вибачте... не помітив. — Максим ніяково вклонився, переглянувшись із Оленою.
    Робітник продемонстрував аркуші з ручками, жестом запрошуючи їх зайти всередину.
    — Ок, ми зараз, - кивнув йому Максим.
    Вони попрямували в бік дверей. Зайшовши всередину, оглянулися навколо. В закладі не було жодного відвідувача. Їхні брови злегка звелися. Стіни, стеля й навіть підлога були вкриті дивним матеріалом. Максим ще раз  провів очами по приміщеню, і ніби дещо пригадав, але швидко відійшов від думок. Його увагу відволік робітник, який уже підбіг до них, запросивши присісти. Вони сіли за стіл й, взявши ручки, почали писати…
    Максим писав питання, що стосувалися їхнього розташування, найближчої автозаправки, наявності телефону і зв’язку, в той час, як Олену цікавили дещо інші речі... Жоден із них не звернув уваги на дії робітника в цей момент: ні на його тиху ходу, ні на вираз обличчя, коли він зачинив двері на всі замки. Через мить він, мов тінь, повернувся на своє місце, смиренно очікуючи на їхні листки.
    Першим закінчив Максим. Поклавши ручку на стіл, він підсунув аркуш до робітника. Той різко вхопив його, піднісши майже впритул до обличчя.
Максим вирішив ще раз помасажувати шию і за звичкою похрустів пальцями. Кожним по черзі, аж поки не дійшов до останнього. Він знову задумався, глянув на руки й хруснув пальцями ще раз. Ледь помітне, ніби гнітюче передчуття виникло на його обличчі як і вагання. Він перевів фокус уваги на ручку Олени. Вона продовжувала розписувати бог знає що і, схоже, не помічала нічого дивного... Максим направив погляд у себе. Зробив рівний вдих і видих, зморщивши лоба ще сильніше. Приклав два пальці на зап’ясток, з острахом відірвавши їх через мить. 
    Відчуття тривоги безупинно зростало в його очах, чоло спітніло, волосся на руках стало дибки, а по всьому тілу проступили сироти. Максим машинально перевів погляд вліво і вгору, глянувши прямо на нього — робітника, який стояв, мовчки втупившись в аркуш, похитуючи головою зверху-вниз. Його корпус повторював за ним, ці чомусь вкрай лячні ритмічні рухи. Вони нагадували: «СМІХ!» Максим відхилився трохи назад. Спробував зазирнути в його обличчя і на мить закляк. Очі робітника горіли неприроднім помаранчевим вогнем. Переборовши відчуття страху, Максим стиснув кулак і підірвавшись, вцілив йому в пику прямо через аркуш паперу. Той відлетів назад, впавши на сідниці, гнівно зиркнувши нападнику в очі. Його маска стала червоною від крові. Проте тим хто закричав від болю виявився не він.
    В цей момент Максим тримав свою руку і болісно стогнав, лаючись крізь зціплені щелепи. Його удар не зміг попасти: ні по носу, ні по щелепі… Він ніби провалився в чорну діру. Діру, повну гострих, як лезо, зубів. Кров лилася із понівеченої руки, скрапуючи на підлогу. Олена заціпеніла, ручка випала з її рук. Єдиний, з усіх присутніх, хто не відчував ані страху, ані тривоги, схоже, був — робітник цього закладу. Зірвавши свою маску, їм відкрилося те, що за нею приховувалося весь цей час. Моторошна істота підвелася, зробивши глибокий вдих. За декілька секунд воно розширило свою грудну клітину у декілька разів. Величезна паща відкрилася, щосили загорланивши в їхній бік. Нестерпна гучність його крику змусила Максима з Оленою скорчитися від болю, міцно притиснувши руки до вух. Пройшли ще декілька секунд, але звукова хвиля не припинялася, а навпаки щосекунди росла ... Незабаром, барабанні перетинки лопнули в обох. Дві особи, що вже лежали на підлозі, скрутившись як могли, продовжували терпіти невимовний біль, не знаючи, куди подітися. Усі їхні внутрішні органи були доведені до межі. Хрускіт кожної кістки відлунням резонував у голові двох нещасних. Максим з Оленою майже одночасно, терплячи біль, зустрілися поглядами. Від надмірного тиску білки були повністю червоними, але вони ще могли бачити… Бачити: відчай, вибачення, любов і прийняття. Одночасно вони витягнули важкі, мов свинець, руки, щоб торкнутися один одного. Їхні пальці зустрілися і на мить вони забули про біль. Олена заплющила очі, не в змозі більше підтримувати свідомість. Її рука впала на підлогу. Невдовзі слідом за нею упав і Максим. Дві каблучки зіткнулися, створивши останню приємну вібрацію, що пронеслася по їхньому тілу, перед тим, як всі їхні органи луснули, мов повітряні кульки в одну мить.
    Моторошна звукова хвиля, обірвалася, розчинившись у новоствореній тиші. Створіння підійшло до двох тіл, схопило Максима й понесло в бік кухні, а невдовзі повернулося і за Оленою. Глянувши на стіл, воно вхопило аркуш зі столу, й щось пробубнівши про себе, забрало його разом з собою.
***
    Через кілька годин воно вийшло із закладу, спустившись у подоби печер неподалік. Пару разів прогорланивши своїм гучним голосом, повернулося до МакДональдзу, куди буквально через хвилину попрямувала ціла юрба таких же дивних на вигляд створінь. Кожен із них окупував свій столик, завмерши в очікуванні майбутнього святкування. Аромат, що витав у цих стінах, схоже розпалював дике, первісне бажання цих почвар втамувати голод якнайшвидше.
    Нарешті, одягнений у фартух робітник закладу почав виносити наповнені таці та розставляти пакети навпроти відвідувачів. Під кінець він виніс велику коробку з написом — «Хеппі Міл», поставивши її навпроти найменшого з них. Малюк підтягнув коробку до себе, відкривши її. Стрибаючи від радості, він вдячно кивнув, повернувшись до подарунка. Дві голови, покриті епоксидною смолою, дивилися на маленьку істоту застиглим, скляним поглядом, поки той перебирав їх в руках. Зліва лежав невеличкий картонний пакетик з під «картоплі фрі».  Вхопивши його, він став задоволено хрумкати вміст. На один з його гострих маленьких зубів натрапило щось тверде. Він дістав це з рота, покрутивши в руках. Це виявився маленький, круглий, золотого відтінку об’єкт, який зацікавив малюка. Той поклав його на тацю і запив з’їдене темно-червоним, густим напоєм у пляшці з-під кока-коли. Задоволено прицмокнувши, він повернувся до трапези. Решта відвідувачів, побачивши радість меншого, також взялися за свої пакунки на яких виднівся кривий напис — «Сімейне Меню».