10.

Марку знадобилося ще хвилин десять, щоб розпачливі ридання Лео перетворилися на тихе, переривчасте сопіння. Він присів перед хлопчиком, обережно витер великим пальцем липкі доріжки сліз із його щік і змовницьки прошепотів:

 — Знаєш, Емма приготувалася до твого приїзду. Вона спекла величезний шоколадний торт. Тільки для нас. Мені не терпиться скуштувати, але вона не дозволяла їсти його без тебе. Ходімо?

Лео невпевнено кивнув, міцно вчепившись у пальці Марка. Він навіть трохи посміхнувся, коли натискав кнопку ліфта та підіймався на потрібний поверх. Але варто було їм переступити поріг вітальні й побачити інспекторку, яка незворушно заповнювала бланк, як малий знову затремтів. Він миттєво сховався за широку ногу Марка та почав хникати.

— Ох, знову це виття, — зітхнула жінка, невдоволено закриваючи папку. — Що ж, пане Ротар, я оглянула помешкання. Мушу визнати, умови мене влаштовують. Усе відповідає нормам.

— Ну і добре. То ми можемо попрощатися?

— Поки що так, — вона підвелася, поправляючи спідницю, і кинула суворий погляд спершу на Емму, потім на Марка. — Але не розслабляйтеся. До судового засідання соціальні служби навідуватимуться без попередження. Ми маємо переконатися, що цей сімейний затишок — не просто вистава для комісії.

Марк лише мовчки кивнув, ледь стримуючи бажання власноруч прискорити її вихід. Емма ввічливо провела гостю до дверей, і щойно замок клацнув, у квартирі стало легше дихати. Лео миттєво замовк. Озирнувшись довкола, він зробив кілька невпевнених кроків у напрямку дитячої, яка на фоні сірої вітальні виглядала, як крихітний філіал Диснейленду. 

— Тепер це твій дім, малий, — тихо сказав Марк. Було помітно, як у нього самого нарешті опустилися напружені плечі. — Ти тут господар.

Він поглянув на Емму. Вони стояли в коридорі — двоє майже чужих людей, які щойно отримали першу спільну перемогу.

 — Я така рада, що він тут, — промовила Емма. На її обличчі з’явилася втомлена, але щира усмішка. — Вітаю, Марку. Ти добився свого. 

— Я б не впорався без своєї “дружини”, — відгукнувся Марк, і в його голосі цього разу не було ні краплі іронії. — Справді. Дякую тобі.

— Будь ласка.

— І ще дещо… — Марк ніяково відвів погляд. 

— Так? 

— Коли ми вже будемо їсти торт?

Емма розсміялася. 

— Зараз!

Перший солідний шматок Емма відрізала Лео. Хлопчик спочатку лише несміливо торкнувся пальцем крему. Але варто було шоколадній крихті потрапити до рота, як усі правила етикету вмить забулися. Лео накинувся на десерт із такою жадобою, наче боявся, що торт розтане в повітрі, як марево. За хвилину шоколад був уже скрізь: на щоках, на носі й навіть на голові. Малий захоплено загрібав шматочки, розмазуючи солодку масу по светрику.

— Боже, Марку, подивися на нього! — сплеснула руками Емма, тягнучись за сотою серветкою. — Не впевнена, що вдасться випрати…

— Не чіпай його, — Марк з теплотою спостерігав за цим хаосом. — Нехай відривається. Ми все одно викинемо увесь одяг, який зараз на ньому.

Малий і радий старатися: наївся, зробив собі живильну маску з торта і пошпаклював кремом щілини між кахлями на кухні. Та щойно Емма спробувала забрати порожню тарілку, як Лео вчепився в неї обома руками й знову заходився плачем, дивлячись на жінку з неприхованою образою.

— Гей, мужик, ти чого? — розгублено пробурмотів Марк, присідаючи поруч. Він подивився на забруднене обличчя дитини, на ці відчайдушно стиснуті кулачки, і його серце стиснулося від гіркої здогадки. — Він боїться, що більше не дадуть. У дитбудинку тортів не було. Він просто не вірить, що це не випадковість, яка закінчиться прямо зараз.

Емма застигла, так і не забравши тарілку. Вона м’яко накрила своєю долонею маленькі руки Лео. 

— Я готуватиму торти для тебе кожного дня! Чесне слово. 

І, здається, Лео повірив.

Вечір минув дивовижно спокійно. Лео влаштував ревізію новим іграшкам, пограв з Марком так, що вітальня стала схожа на зону бойових дій, а потім із задоволенням похлюпався у ванній і подивився мультики. Але щойно пролунало фатальне “час спати”, у дитині прокинувся демон.

— А давай почитаємо про зайчика? — Емма сіла поряд з ліжечком і відкрила книгу з яскравими ілюстраціями.

 — Ні! Не хоцю зайчика! — закричав Лео, намагаючись видертися з-під ковдри.

— Про ведмедика? 

— Не хоцю!

— Окей, план “Б”, — Марк рішуче відсторонив Емму. — Треба колискова. Зараз я заспіваю.

Він набрав повні легені повітря і видав щось середнє між звуком працюючої бензопили та ревом пораненого ведмедя: “Ой, хоооодииить соооон, коооло вііікон”. Лео замовк на секунду, приголомшений масштабом катастрофи, а потім закричав ще гучніше.

 — Марку, припини! — Емма закрила вуха долонями. — Це не колискова, це тортури! Ти його не заколисуєш, ти його лише нервуєш. І мене теж…

Минуло ще дві години марафону під назвою “Вклади дитину або зійди з глузду”. Марк крокував по кімнаті з малим на руках, як вартовий на посту. Колисав його з боку у бік, зліва направо, згори донизу. Потроху Лео починав засинати. Та щойно Марк нахилявся над ліжком, щоб перекласти його, як хлопчик видавав такий ультразвук, що у вітальні, здавалося, тремтіли келихи.

Близько першої ночі вони сиділи на підлозі в коридорі, виснажені до межі.

— У нього перевтома, — прошепотіла Емма. Закривши обличчя долонями, крізь пальці вона спостерігала за Лео, який знову піднявся на ноги та пішов блукати квартирою.

— У нього? Еммо, я за три раунди на ринзі так не вимотувався, як за це вкладання у ліжечко! Може, він дійсно хворий? 

— Не думаю. Тут справа у надмірних емоціях та враженнях. Він хоче спати, але психіка занадто перевантажена, тому не може розслабитися. 

— Ого… яка ти розумна!

— Я щойно прочитала це у Гуглі, — хмикнула Емма.

— А там не написано, що нам робити? 

— Ми зробили все з рекомендованого і навіть більше.