9.1

Схід сонця настав аж надто швидко. Марк, намагаючись прогнати нічне заціпеніння, почалапав на кухню. 

— Добрий ранок, — ці слова змусили його здригнутися. Він все ще не звик, що у квартирі може знаходитися ще хтось. Та й невідомо, коли звикне. 

Емма стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку чаю. На ній був новий одяг, куплений вчора — світлий джемпер і класичні штани з тонким ремінцем, який чудово підкреслював її талію. Марк погано розумівся на моді, але одне усвідовлював абсолютно точно: якщо хочеш, щоб твоя дівчина красиво виглядала, то ніколи не економ на ній. Ось і тут, лише трохи нових речей, і непримітна сіра мишка розквітла, перетворившись на вишукану леді. А що буде, якщо придбати для неї прикраси, дорогі парфуми, відправити на відпочинок біля моря, де вона отримає гарну засмагу… 

— Ти вже не спиш? — здивовано запитав він, поправляючи капюшон спортивної кофти.

Вона виглядала бадьорою та свіжою, наче й не було тієї виснажливої нічної підготовки та важкої розмови після. Марк же, навпаки, відчував кожну годину недосипу — очі пекли, а м'язи вимагали звичного навантаження, щоб нарешті прокинутися.

— На диво добре виспалася. У моїй кімнаті дуже зручне ліжко, — спокійно відповіла вона, окинувши його поглядом. 

— У моїй ще зручніше, — хмикнув Марк. — Раптом захочеш перевірити — двері завжди відчинені. 

— Ні, дякую. Повірю тобі на слово.

Марк потягнувся та узявся робити розминку.

— Хочеш зі мною на пробіжку? Свіже повітря допомагає розставити думки по місцях.

Емма ледь помітно всміхнулася й похитала головою.

— Я не дуже дружу зі спортом. Особливо в таку ранню годину.

— Ну як знаєш, — Марк лише знизав плечима й вибіг на вулицю. 

Ранковий холод приємно обпікав легені, але навіть інтенсивний біг не допоміг йому позбутися відчуття тривоги. І не даремно. Коли за годину він, спітнілий і захеканий, повертався до під'їзду, його чекав неприємний сюрприз.

Біля входу чатував чоловік із професійною камерою та диктофоном. Помітивши Марка, він майже кинувся напереріз.

— Пане Ротар! Звіре! Буквально одне питання! — вигукнув журналіст, намагаючись впіймати фокус. — У мережу потрапили знімки, де ви з таємничою незнайомкою виходите з РАЦСу. На дівчині була біла сукня. Невже затятий холостяк нарешті здався і пішов під вінець? Це правда, що ви одружилися?

Марк зупинився лише на секунду. Його обличчя вмить перетворилося на ту саму непроникну маску, до якої звик світ. Інформація все ж таки просочилася в маси — те, про що попереджав Віктор, сталося швидше, ніж він сподівався.

— Так, це правда, — коротко відрізав Марк, не сповільнюючи кроку.

— А хто вона? Як її звати? Як давно ви разом? — сипав питаннями репортер, ледь не врізаючись у двері.

— Я не відповідатиму на питання про сім’ю, — кинув він через плече.

Марк приклав магнітний ключ і швидко зайшов у під'їзд, залишаючи розчарованого журналіста за скляними дверима. Тепер приховувати факт шлюбу було безглуздо, але пускати цих стерв'ятників у своє нове, таке крихке сімейне життя він не збирався. Тим паче сьогодні.

— Вітаю, — промовив він до Емми, потрапивши у квартиру. — Тепер про наш шлюб офіційно відомо пресі. 

— Зараз усі писатимуть, що ти міг би обрати кращу наречену.

— Я і так обрав найкращу, — Марк намагався зробити комплімент, але даремно додав: — З тих, кого зустрів того дня. 

— Хм… якщо враховувати, що окрім мене в центрі для бездомних були лише старі та хворі, твій вибір не такий вже й поганий, — розсміялася Емма. 

Марк швидко привів себе до ладу, намагаючись змити з обличчя сліди безсоння, але руки все одно зрадницьки тремтіли. Він вихопив з кухні тарілку зі сніданком і вийшов на балкон. Їжа не лізла в горло, але йому потрібно було чимось зайняти руки, щоб не збожеволіти від очікування. Звідти, з висоти, двір був як на долоні — якщо приїде соціальний працівник, то він помітить.

Марк прокручував у голові тисячі сценаріїв: що сказати Лео при зустрічі, як усміхнутися, чи варто одразу пропонувати іграшки та вести на екскурсію квартирою. Кожна заготовлена фраза здавалася йому пласкою і нещирою. У якийсь момент він відставив тарілку, підняв погляд до чистого ранкового неба і вперше за довгий час звернувся не до логіки, а до того, кого вже не було поруч.

“Допоможи мені, друже. Я поняття не маю, як бути батьком. Впевнений, що не раз налажаю, але зроблю все, щоб твій син був щасливий. Просто дай мені знак, що я дію правильно”, — подумки промовив він.

На край балкона сів голуб і з голодною цікавістю подивився на крихти у тарілці. 

— Буду вважати пташине гівно — твоїм знаком, — пробурмотів Марк, витираючи серветкою послід від того голуба. — У тебе завжди був поганий гумор, Денисе. Міг би послати якусь веселку чи дощову хмарку, а не обсирати мені перила. 

Тишу двору нарешті розрізав звук мотора. Синій мінівен повільно заїхав на парковку і зупинився прямо навпроти під’їзду. Серце Марка зробило кульбіт. Дверцята відчинилися, і з машини вийшла та жінка в уніформі соціальної служби. Вона нахилилася до заднього сидіння, і вже через секунду простір навколо наповнився диким, розпачливим плачем.

То не було просто дитяче капризування. То був крик істоти, яку вкотре виривають зі звичного світу і тягнуть у невідомість. Лео відбивався від жінки з такою силою, що та ледве втримувала його. Коли вона спробувала поставити малого на землю, хлопчик вислизнув, не втримався і впав прямо на асфальт, продовжуючи заходитися від крику й відштовхувати будь-яку допомогу.

Марк не пам'ятав, як вибіг з балкону. Він не став чекати ліфта — кинувся вниз сходами, перестрибуючи через дві сходинки. Вискочив із під'їзду, важко дихаючи, і підлетів до дитини з такою швидкістю, наче мав надати невідкладну допомогу.

Він опустився на коліна і спробував обійняти хлопчика. Лео виривався, брикався, немов маленька дика мавпа, та що є сили відштовхував його своїми крихітними кулачками.