9.

Стрілки годинника давно перетнули позначку другої ночі. Марк стояв у дверях дитячої кімнати, склавши руки на грудях, і мовчки спостерігав за Еммою. Він розраховував, що її сьогоднішні обов’язки закінчаться підписанням шлюбного договору. А натомість вона настільки органічно вписалася у його життя і проблеми, що здавалося, ніби вони знайомі з самого дитинства.  

Останні п’ять годин вони разом перетворювали його стерильну і трохи похмуру квартиру на щось, що бодай віддалено нагадувало дім. Марка вразило те, з якою самовідданістю Емма взялася за справу. Вона сама прасувала та чіпляла штори, стелила ліжко свіжою постіллю і витирала пил з полиць, куди згодом мали заселитися іграшки. Марк дивився на її зосереджене обличчя, на пасмо волосся, що вибилося із зачіски, і відчував дивну ніяковість. Він звик сприймати людей як функціонал: тренерів — для сили, юристів — для захисту, жінок — для статусу. Емма ж мала стати лише необхідною декорацією, юридичним додатком, а натомість вона узялася виконувати одну з головних ролей. І що ще дивніше, йому це подобалося. 

— Знаєш, ти не мусила так викладатися, — промовив він, коли вона нарешті розправила останню складку на ковдрі. — Я б і сам впорався.

— Ти б впорався, але… по-чоловічому, — відповіла вона, навіть не повернувши голови. — А створення затишку — це завдання для жінки. Я хочу, щоб Лео подобалося тут, щоб він відчував, що на нього чекали. 

— Він це відчує, коли побачить, яку круту залізницю я для нього купив. 

— Для нього? Чи для себе? — хмикнула Емма. — Ти ледь не плакав від щастя, коли ніс її на касу.

— Гаразд, для нас обох. Вже не терпиться її розпакувати!

Емма втомлено, але задоволено оглянула результат їхньої роботи. 

— Ну ось, здається, і все… — вона позіхнула. — Я піду. Вже занадто пізно. Очі злипаються.

— Так, звісно. Ще раз дякую за допомогу.

Емма зробила крок у бік своєї кімнати, але раптом зупинилася. 

— З тобою все гаразд? — запитала вона. — Виглядаєш якось… напружено. 

Марк сів на диван та важко видихнув. 

— Я хвилююся, — зізнався він, ховаючи обличчя в долонях. — Раніше я залишався з Лео на годину-дві, але він тоді був крихітним і здебільшого просто спав. А тепер... я маю його виховувати. Стати ледь не новим батьком! Я так довго переконував усіх навколо — соцслужби, юристів, власних родичів — що впораюся, аж врешті сам у це повірив. А тепер дивлюся на цю ідеальну дитячу кімнату і розумію, що на цьому мої можливості закінчилися. Я поняття не маю, що робити, якщо він просто почне плакати. Або захворіє, або впаде… Я не готовий. 

— Повір, навіть якби це була твоя власна запланована дитина, ти б так само не був готовий до неї. Головне любити її, а всьому іншому можна навчитися. 

— Сподіваюсь. А ще терміново треба знайти хорошу няню. 

— Навіщо няня? — здивувалася Емма.

— Мені час повертатися до режиму. Тренування, підготовка до наступного бою, збори. Брати малого з собою в зал — така собі перспектива, там не місце для дитини.

Емма заперечно похитала головою.

— Не треба ніяких нянь, принаймні поки що. Я буду з ним. Мені це цікаво, і я хочу допомогти йому адаптуватися. До того ж... — вона на мить запнулася, і її погляд став нескінченно далеким. — Власні діти мені все одно не світять. А так хоч спробую себе у ролі матері. 

Атмосфера у вітальні миттєво змінилася. Легкість між ними вивітрилися, залишивши по собі важку, липку тишу. 

— Що ти таке кажеш? — Марк нахмурився, не відразу зрозумівши сенс її слів. — Ти ж зовсім молода. У тебе ще купа часу, щоб завести і справжню сім'ю, і своїх дітей.

— Я більше не можу мати дітей, Марку, — вона вимовила це сухо, наче констатувала юридичний факт, але за цією сухістю ховалася прірва болю.

Марк на мить заціпенів.

— Чому? — тихо запитав він.

— Внаслідок важкої травми, — Емма спробувала відмахнутися, відступаючи у бік своєї кімнати. — Це був… нещасний випадок.

Але Марк не дав їй піти. Він подався вперед, ловлячи її погляд, і в його очах промайнула здогадка, від якої йому самому стало не по собі.

— Нещасний випадок? — перепитав він, знизивши голос до шепоту. — О, мені шкода… Вибач, що нагадав тобі про це.

— Я дуже втомилася, — нарешті витиснула вона з себе. — Добраніч, Марку. І дякую тобі за цей чудовий день.

Емма швидко зникла у коридорі, залишивши його самого. Коли за нею зачинилися двері, Марк ще довго сидів і дивився перед собою. Слова про травму Емми застрягли в нього в голові, як зазубрений уламок. Він не вірив у випадковості. Спершу вона тікає на інший кінець країни, потім зізнається, що її досі не відпускає колишній, а тепер ще й новина про цей “нещасний випадок”... А що як колишній і є причиною того випадку? Господи, невже він бив її?

Марк піднявся та пішов до своєї спальні, дістав ноутбук і знову відкрив файл з досьє Емми. Почав повільно гортати сторінки, вчитуючись у кожен рядок відсканованої медичної карти. Жодних записів про серйозні травми, госпіталізації чи перервану вагітність. Чиста історія хвороби, звичайні профілактичні огляди. Це було не просто дивно. Це виглядало так, ніби хтось ретельно підчистив сліди.

Марк узяв мобільний, знайшов номер Віктора і, не вагаючись, натиснув кнопку виклику. Агент відповів лише після десятого гудка, його голос був хриплим і переповненим роздратуванням.

— Ротар, ти здурів? Третя година ночі!

— У мене питання щодо Емми, — відрізав Марк, ігноруючи скарги.

— Якої ще Емми? — Віктор спросоння явно не міг зібрати думки докупи.

— Тієї волонтерки, — сухо уточнив Марк. — Моєї дружини.

На тому кінці запала гробова тиша. Марк майже чув, як шестерні в голові Віктора починають шалено крутитися.

— Дружини?! — Віктор аж вигукнув, і в слухавці почувся шурхіт ковдри — він явно підскочив на ліжку. — Ти що п’яний? 

— Ні. Ми сьогодні побралися. Тож… приймаю вітання та гроші у конвертах.