8.

Коли вони дісталися дитбудинку, Марк впевнено спрямував машину на вільне місце біля огорожі. Емма відстібнула пасок безпеки і подивилася на сіру будівлю за вікном.

— Головне, щоб директорка була на місці, — вголос подумала вона, намагаючись вгамувати внутрішню напругу. — Бо сьогодні неділя, деякі працівники можуть бути вихідними.

— Вона тут, не сумнівайся, — коротко відповів Марк, глушачи двигун. — Її автівка на парковці, я її здалеку впізнаю.

Емма простежила за його поглядом і відразу помітила те, що він мав на увазі. Поміж скромних бюджетних седанів, наче яскравий виклик усьому навколишньому оточенню, виблискувала дорога червона автівка. Її відполірований кузов зухвало виділявся на фоні облуплених стін закладу, створюючи дивний і неприємний контраст.

— Гаразд, ходімо, — поквапив її Марк. 

Ворота дитячого будинку зачинилися за ними з важким металевим брязканням. Це місце не було похмурим — чисті доріжки, пофарбовані гойдалки, квіти на клумбах, — але від нього все одно віяло якоюсь особливою, стерильною тугою. Як і першого разу, Емма почувалася абсолютно незатишно. 

Вони йшли центральною алеєю до адміністративного корпусу, коли Марк раптом сповільнив крок, а потім і зовсім зупинився.

— Дивись, там Лео, — він вказав пальцем на дитячий майданчик. — У червоному светрі. 

Хлопчик сидів у пісочниці, окремо від інших дітей. Він не будував веж і не копав тунелів, навіть не тримав у руках лопатку. Лише обхопив коліна своїми тонкими ручками і дивився кудись крізь сітчастий паркан. У його позі було стільки дорослої, застиглої самотності, що галас навколо здавався недоречним шумом. Він був тут, зовсім поряд, але його думки видали десь далеко. Можливо, у щасливих спогадах про батьків. 

— Подивися на нього, — голос Марка пролунав глухо, майже невпізнанно. — Він не просто сумує. Він буквально вимикається. Зовсім не схожий на те скажене бісеня, яким був раніше… 

Емма відчула, як у грудях щось боляче стиснулося. Вона бачила малого лише вдруге, але цей вигляд маленької людинки, яка вже встигла розчаруватися у світі, розбивав серце сильніше за будь-яку особисту драму. Їй до болю захотілося підбігти до нього, опуститися на коліна й обійняти. Міцно, щоб він відчув, що не один. Їй хотілося віддати йому хоча б частину того тепла, яке він втратив разом із матір’ю. 

Вона глянула на Марка. Його щелепи були міцно стиснуті, а на щоках ходили жовна. У цей момент він не був “Звіром” чи зіркою — він був чоловіком, який бачив, як страждає той, кого він пообіцяв захищати. 

Емма м'яко торкнулася його ліктя, ледь помітно підштовхуючи вперед.

— Ми заберемо його, Марку, — тихо, але впевнено промовила вона. — Ходімо. 

Вони рушили далі, залишаючи майданчик позаду. Хоча дорогою Марк все ж таки не стримався і кілька разів озирнувся. 

— Це тут.

Вони зупинилися перед дверима кабінету з табличкою “Директор”. Емма відчула, як від Марка буквально віє холодною люттю та нетерпінням — він був готовий вибити ці двері ногою і просто, грюкнувши кулаком по столу, заявити, що забирає Лео. Вона м’яко поклала долоню йому на груди, змушуючи зупинитися.

— Марку, постривай, — прошепотіла Емма, дивлячись йому в очі. — Пам’ятай, що зараз ти — зразковий сім’янин. Будь стриманим і тактовним. Не давай їй жодного приводу сумніватися у тобі. Емоції зараз гратимуть проти тебе.

Марк на мить заплющив очі, зробив глибокий вдих і повільно видихнув. 

— Та я сама стриманість. Хіба по мені не видно?

— Видно… що в тебе іскри з очей сипляться. Контролюй себе, добре?

— Добре, — процідив крізь зуби Марк. 

Коли вони зайшли, директорка закрила ноутбук та подивилася на них, як на непроханих гостей. 

— Знову ви, пане Ротар. Сьогодні не прийомний день, — почала вона сухим, безбарвним голосом. — Приходьте у понеділок, тоді й поговоримо.

Марк змусив себе посміхнутися. Хоча насправді це виглядало так, наче у нього защемило лицьовий нерв. 

— Навіщо чекати понеділка, коли я вже тут? Приїхав познайомити вас зі своєю дружиною Еммою, — Марк виклав на стіл свідоцтво про шлюб із таким виглядом, наче це був королівський указ. — Як бачите, умови щодо повної сім’ї теж виконані. Перепон для отримання опіки не залишилося, і ми готові забрати Лео сьогодні ж.

Директорка нарешті підняла погляд і скептично оглянула Емму. 

— Це нічого не змінює. Сім’я з Америки подала документи раніше. Та й виглядають вони значно надійніше. У них бездоганна репутація, а не... шлюб за п’ять хвилин. 

— Але вони йому чужі, а я…

— А ви постійно створюєте незручності, чим гальмуєте влаштування Лео, — закінчила директорка замість нього. — Щось не схоже, що ви дієте в інтересах дитини, Марку.

— Як це не схоже? Я все роблю заради нього!

— Якщо ви дійсно готові на все, то просто відпустіть його. Вам час відступити. Процес всиновлення запущено, Лео готують закордонний паспорт. І як тільки він його отримає, то полетить у Каліфорнію.

— Він нікуди не полетить! Його дім тут, тут бабуся, тут рідне місто…

— Це розмова ні про що, — обірвала його директорка. — Ви лише витрачаєте мій час. 

Емма відчула, що навіть у неї вривається терпець. 

— А ви точно дієте в інтересах дитини? Бо мені здалося, що ви переслідуєте виключно власну вигоду, — її голос розрізав повітря, як лезо. Марк здивовано глянув на неї і спробував смикнути за край сукні, аби подати знак зупинитися, але не встиг, бо Ема зробила крок до директорки. — Зізнайтесь, ви бачите в Лео не дитину, якій потрібно повернутися у коло близьких людей, а вигідну угоду. Скільки коштує такий “пріоритет” для іноземців?

Директорка обурено засопіла та піднялася. 

— Геть! — вигукнула, вказуючи на двері. — Я більше не слухатиму цю маячню

Але Емма вдала, що не почула.

— Знаєте, я дуже допитлива людина, — продовжила вона. — Наприклад, мені цікаво, звідки у директора державного закладу кошти на той новенький кросовер, що стоїть за воротами? Можливо, я знайду відповідь на це питання з допомогою Антикорупційного бюро? Вони із задоволенням перевірять ваші рахунки та нерухомість. Інтуїція підказує, що таким чином ми дізнаємося справжню причину вашої симпатії до закордонних усиновлювачів.