6.

Марк лежав у ліжку, вдивляючись у стелю, де по білій поверхні зрідка пропливали відблиски фар від машин. Заснути не виходило. Справа з опікою, яка місяцями висіла над ним дамокловим мечем, нарешті отримала шанс на вирішення, і він мав би відчувати полегшення. Але замість цього його охопив якийсь інший вид хвилювання. І на цей раз хвилювання було пов’язано з Еммою.

Йому було незвично. Сама думка про те, що за кілька стін від нього, зараз перебуває жінка, яка вже завтра стане його дружиною, не давала спокою. Ні, він не боявся, що їм буде незручно у побутовому плані. Емма була тихою, майже непомітною. Проте він відчував її присутність кожною клітиною, наче повітря в квартирі змінило свою щільність. Ця дівчина стала чужорідним елементом у його налагодженому механізмі життя, і цей факт тримав мозок у стані бойової готовності.

Зрештою, Марк відкинув ковдру. Вирішив попити води та подихати свіжим повітрям на балконі. 

Він вийшов у коридор босим, ступаючи беззвучно. Квартира була занурена в напівтемряву, лише м’яке підсвічування вздовж плінтуса вказувало дорогу до кухні. Проходячи повз гостьову спальню, Марк сповільнив крок. Під дверима Емми тонкою золотавою смугою пробивалося світло.

Він зупинився. Минула вже друга година ночі, а вона все ще не вимкнула лампу. Можливо, Емма теж не могла знайти собі місця в цьому новому, нав’язаному угодою статусі? Або ж просто боялася темряви. 

Марк зробив крок до дверей. Він пам’ятав про її умову — жодного вторгнення без попередження. Його рука зависла на мить у повітрі, перш ніж він коротко й негучно постукав.

— Заходь, — почувся її голос.

Марк штовхнув двері й мимоволі зупинився на порозі. Емма сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги. На ній була піжама з якимось наївним принтом — чи то маленькі ведмедики, чи то собачки. Розпущене волосся м’якими хвилями падало на плечі, роблячи її обличчя зовсім юним. У цьому домашньому образі вона здавалася такою милою, що Марк на мить забув, про що хотів запитати. Йому захотілося… обійняти її. Не спокусити, не вразити, а просто притиснути до себе та притулитися щокою до її волосся. 

— Теж не спиться? — нарешті промовив він, намагаючись прогнати ці дивні думки. 

— Угу, не можу заснути, — дівчина відклала телефон на ковдру. — Мабуть, просто хвилююся перед завтрашнім днем.

Марк ледь помітно всміхнувся.

— Гадаю, хвилюватися перед весіллям — це нормально.

— Особливо, якщо зовсім не знаєш нареченого, — додала Емма з легким відтінком іронії. Вона знову взяла телефон і розвернула екран до нього. — Читала статтю про тебе. Тут пишуть... цікаві речі.

Марк кинув швидкий погляд на заголовок і поморщився, наче від зубного болю.

— Еммо, зроби мені послугу: ніколи не читай те, що пишуть про мене в інтернеті. Половина з цього — відверта брехня, інша половина — гра на епатаж для підтримки медійності. І лише маленька, зовсім крихітна частинка — наслідки моєї власної дурості. 

— Тобто хороше взагалі не пишуть?

Марк мовчки пройшов углиб кімнати, підтягнув важкий стілець до ліжка і розвернув його спинкою вперед. Сівши навпроти, він схрестив руки на дерев’яній перекладині й подивився їй прямо в очі.

— Давай так: оскільки нам завтра обіцяти “і в горі, і в радості”, я готовий до найвідвертішого інтерв’ю у своєму житті. Питай про що завгодно. Я відповім щиро на будь-яке твоє запитання про себе. 

Емма трохи розслабилася, її зацікавленість нарешті перемогла ніяковість.

— Добре... Чим ти займаєшся, коли не б’єш людей за гроші? 

— Якось дивно ти описуєш бокс, — зауважив Марк. — Це, між іншим, не лише биття пик. Це в першу чергу спорт. 

— Я просто не люблю види спорту, які базуються на насиллі. То ти відповідатимеш на перше питання чи ні? Яке у тебе хоббі?

— Я обожнюю збирати гриби, — відповів Марк.

Емма застигла, а потім тихо засміялася, щиро й чисто.

— Гриби? Серйозно?

— А що тут такого? — він ледь помітно всміхнувся, спостерігаючи за її реакцією. — Люблю гуляти малолюдними місцями з ножем у руці. 

— Просто це якось… не елітно. Я думала про яхти або щось подібне. 

— Але цікаво! І азартно. А ще тиша, запах лісу, природа… Якось я й тебе з собою візьму.

Емма на мить замислилася над його словами, а потім продовжила:

— А робота? Як багато часу вона займає?

— Практично увесь, — він знизав плечима. — Тренування до сьомого поту, прес-конференції, де треба вдавати з себе агресивного “Звіра”, бо епатаж краще продається. Але справжній сенс лише в самому бої… Все інше — мішура. Зараз я на паузі, бо займаюся справою Лео. Але скоро повинен повернутися до тренувань. 

— А погані звички? Тільки чесно. 

— Люблю солодке. Страшенно люблю! Коли бачу торт, то не можу себе контролювати, — хмикнув він. — А ще я схильний вирішувати проблеми раніше, ніж вони виникають. Іноді це виглядає як параноя. І впертість. Якщо щось вбив собі в голову — не виб’єш і кувалдою.

Емма кивнула:

— Подеколи впертість — це навпаки добре. Наприклад, впертісь не дозволяє тобі опустити руки та змушує боротися за Лео. 

Марк у мить пом’якшав.

— Тут не стільки впертість, скільки відчуття обов’язку. Мене не просто так обрали хрещеним батьком Лео. Я маю захищати його і піклуватися про нього. Ну… і я люблю цього малого. Я був з ним від самого народження, а його батьків знав ще зі школи. 

Він потрусив головою, проганяючи сумні думки. 

— А я можу поставити питання? — промовив він, помітивши, що Емма відкрита до діалогу.

— Давай.

— Твоя родина... вони не будуть у шоці, коли заголовки таблоїдів вибухнуть новиною про твоє раптове заміжжя?

Емма відвела погляд на темне вікно. Тінь смутку промайнула на її обличчі так швидко, що Марк ледь встиг це зафіксувати.

— Вони не дізнаються. Мама померла від раку два роки тому. А батько... я не бачила його з дитинства, він ніколи не прагнув бути частиною мого життя. Єдиний, з ким я спілкувалася — це мій брат. Але він із сім’єю зараз за кордоном, у них своє життя.