5.

Марк завмер посеред вітальні, притиснувши телефон до вуха так сильно, наче намагався вхопитися за крихкий звук її голосу. На мить йому здалося, наче надмірна напруга останніх днів нарешті спровокувала слухову галюцинацію. А може, він взагалі зараз спить? Якщо так, краще не прокидатися — хоча б у сні його справи йдуть на лад. 

— Ти... що ти сказала? — він буквально видихнув це питання, боючись, що будь-який різкий звук зруйнує момент. — Еммо, повтори, будь ласка. Я маю бути впевнений, що правильно тебе почув.

— Я згодна, — відповіла дівчина. Голос був чітким, але в його інтонації Марк уловив дивну, майже меланхолічну приреченість. — Я вийду за вас заміж.

Полегшення накотилося раптово, вибиваючи повітря з легень сильніше за будь-який удар на рингу. Марк заплющив очі, на мить спершись вільною рукою на холодну стіну. Хвала богам! Нарешті він зможе обійти кляту бюрократію.

— Це... правильне рішення, — він миттєво повернувся до ділового тону, хоча серце все ще збивалося з ритму. — Тоді не будемо тягнути. Мій юрист підготує всі необхідні документи і знайде спосіб оминути черги в РАЦСі. Ми розпишемося завтра. 

Емма мовчала. Марк почув лише її переривчасте дихання — швидке, налякане.

— Добре, — нарешті видихнула вона. — Завтра. Але я хочу уточнити одну деталь.

— Що саме?

— Наскільки мені відомо, соціальні працівники можуть перевіряти умови проживання дитини, тому я маю жити з вами. На період шлюбу.

— Звісно. Не хвилюйся, у мене велика квартира. Ти матимеш окрему спальню, ми не заважатимемо одне одному. 

— Я не хвилююся з цього приводу. Мені просто… просто хотілося б переїхати вже сьогодні. Звісно, якщо це вас не обтяжить.

— Сьогодні? 

— Так. Ви… ви б могли забрати мене?

В її голосі більше не було тієї дистанції, якою вона відгороджувалася раніше. Тепер там звучала тривога. Це аж ніяк не було схоже на хвилювання перед весіллям. Це був голос людини, яка потребує допомоги.

— Що сталося, Еммо? — Марк запитав це різко, вже автоматично намацуючи ключі від машини. — Тебе хтось образив? Якісь проблеми?

У слухавці запала пауза. Він знав, що вона зараз підбирає правильні слова.

— Ні, все нормально, — нарешті відповіла вона, але голос залишався тонким, як натягнута струна. — Просто... виникла неприємна ситуація. Посварилася з жінкою тут, у центрі. Мені некомфортно залишатися. Ви приїдете?

Марк відчув, як у ньому прокинулася цікавість. Емма щось недоговорювала, і це йому дуже не подобалося. З іншого боку, якщо влаштувати допит, вона може передумати. Навіть, якщо у неї проблеми, то їх можна вирішити потім. Зараз головне — зафіксувати її згоду.

— Буду за п'ятнадцять хвилин. Чекай на виході.

Коли його позашляховик загальмував біля волонтерського центру, Емма вже стояла на тротуарі. Вона здавалася зовсім крихітною під жовтуватим світлом самотнього ліхтаря. Плащ застебнутий на всі ґудзики, плечі підняті — вона наче намагалася зникнути у власному комірі. У руках вона стискала ручку невеликої валізи.

Марк вийшов з авто, підійшов до неї й затримав погляд на її багажі.

— Це все? — він кивнув на валізу. — Де решта речей? Мені зайти забрати коробки?

Емма похитала головою, не піднімаючи очей. Її погляд був прикутий до мисків власних черевиків.

— Це все, що я маю.

Марк на мить завагався, але швидко узяв себе в руки.

— Що ж, я теж люблю мінімалізм, — спокійно відповів він, перехоплюючи валізу. Його випадкове торкання до пальців Емми змусило її здригнутися. — Менше зайвого вантажу — легше рухатися вперед. Все необхідне докупимо. 

Він відчинив для неї дверцята. Коли вони обоє опинилися в салоні, наповненому м'яким підсвічуванням приладів, Марк не поспішав заводити двигун. Він повернувся до Емми. Вона виглядала виснаженою, пальці нервово перебирали ремінець сумки, а погляд розгублено блукав по лобовому склу.

— Еммо, подивися на мене.

Вона повільно повернула голову. В її очах відбивався нічний спокій вулиці, але за ним ховалася справжня буря.

— Я знаю, що це виглядає як стрибок у прірву, — тихо сказав він, і в його голосі вперше з'явилася нота щирої поваги. — Можливо, у мене паскудний характер і погана репутація, але я маю одну чесноту, якою пишаюся. Я вмію тримати слово. Так от, я даю тобі слово: ти не пошкодуєш, що погодилася. 

Дівчина кивнула. 

— Я зроблю все можливе, аби ти теж не пошкодував, — відповіла вона, нарешті посміхнувшись.