4.1

Емма виходила за ворота дитячого будинку, і кожен крок давався їй із душевним болем. Перед очима все ще стояв Лео — те, як він довірливо тримав її за руку, як допитливо схиляв голову. Він був беззахисним та крихітним, і навіть наявність такого сильного покровителя, як Марк, не могла дати йому належного захисту. Їй до відчаю хотілося допомогти цій дитині, але ціна, яку призначив Марк, здавалася непідйомною. Вона не могла продати залишки свободи, за яку так відчайдушно боролася. Навіть заради такої благородної мети. Вона просто не мала на це сил.

До волонтерського центру Емма дісталася на автопілоті. Піднялася на другий поверх і відімкнула двері своєї кімнати.

То було її крихітне сховище — притулок, який вона виторгувала в обмін на нескінченні години сортування гуманітарки. Раніше то був склад для непотребу і мийних засобів, тому про затишок не могло бути й мови. Мінімум речей: вузьке ліжко, застелене колючим сірим пледом, старий письмовий стіл із облізлими кутами і тумбочка, у яку поміщалися всі її речі. Там було тісно, темно і холодно, але Емма змушувала себе не звертати уваги на незручності. 

Вона зробила крок до ліжка, збираючись упасти на нього й заплющити очі, але завмерла. На пледі лежав білий конверт. Він виглядав чужорідним об’єктом, стерильно чистим на тлі убогого інтер’єру. Її ім’я на лицьовій стороні було виведене знайомим каліграфічним почерком — занадто правильним, занадто впевненим. Жодної адреси відправника. Жодних марок. 

Повітря в кімнаті раптом стало густим, як смола. Емма відчула, як на її спині виступив холодний липкий піт. Вона знала цей почерк. Вона бачила його у списках покупок, у вітальних листівках і на документах, які її колишній зберігав у сейфі. 

Пальці зрадливо затремтіли. Вона кілька разів намагалася підчепити край паперу, щоб зазирнути всередину, але нігті лише безсило шкребли по конверту. Нарешті папір піддався. Всередині був лише один невеликий аркуш.

Емма розгорнула його. Чорні літери були виведені з тією ж садистською охайністю:

Невже ти думала, що зможеш сховатися?

Перед очима все попливло. Емма відчула, як горло стиснув невидимий зашморг, не залишаючи шансу навіть на крик. Вона випустила аркуш, і той плавно, наче в уповільненій зйомці, опустився на підлогу біля її ніг. Кожна стіна цієї маленької кімнати, яка ще хвилину тому була фортецею, раптом здалася прозорою. Її сховок викрили. Він знав. Він знайшов її.

Емма вибігла з кімнати, майже не відчуваючи під собою дерев’яних сходинок. Підбігла до вікна та визирнула на парковку. Їй здавалося, що кожен перехожий на вулиці — це її колишній. 

Вона постаралася вгамувати паніку та взяти себе в руки. Вийшло погано, та принаймні повернувся дар мовлення. Вона спустилася у підсобку, де знайшла завгоспа. Жінка, занурена в перевірку списків продуктів, навіть не одразу підняла голову.

— Я перепрошую, — голос Емми здригнувся, і вона миттєво прикусила губу. — Ви не знаєте… хто заходив до моєї кімнати? Там на ліжку лист.

Завгосп нарешті подивилася на неї, поправивши окуляри на переніссі.

— А, так, приходив кур’єр десь із годину тому. Такий ввічливий хлопець, на велосипеді. Назвав твоє ім’я та прізвище, але оскільки тебе не було на місці, я взяла конверт. Подумала, щось термінове по документах, от і занесла сама, — вона замовкла, помітивши блідість на обличчі дівчини. — Еммо, щось не так? Ти наче привид побачила.

— Ні, все… все гаразд, — Емма змусила себе розімкнути пальці, бо нігті до болю втиснулися у долоню. — Дякую, що занесли. 

— Будь ласка. 

Вона розвернулася і пішла назад. Зачинила двері на засув — крихкий захист, який тепер здавався глузуванням. Дістала валізу. Їй знову треба зникнути. Збирати речі, вийти через чорний хід, змінити номер, місто, ім’я. Цей нескінченний коловорот страху знову затягував її на дно.

Вона опустилася на підлогу біля ліжка. Записка все ще біліла на підлозі. “Невже ти думала, що зможеш сховатися?” Ці слова пульсували в скронях, як зворотний відлік. Ні, самотужки вона не впорається. Він схиблений. Для нього це як гра. Він знайде її в будь-якому підвалі, у будь-якому притулку. Її втечі тільки додають азарту.

І тут перед очима виник образ Марка. Його важкі плечі, впевнений погляд і та нещадна сила, якою він володів. “Все, що захочеш”, — сказав він там, у дитбудинку. А вона хотіла лише безпеки. Статус дружини публічної людини, до якої просто так не підступишся, міг дати їй це. 

Той шлюб міг стати її бронежилетом. Її порятунком.

Емма різко підвелася. Руки все ще тремтіли, але в рухах з'явилася гарячкова рішучість. Вона узяла телефон. Знайшла номер, з якого їй телефонували вчора ввечері. Минуло лише два гудки, і слухавку зняли. 

— Так, — пролунав низький, напружений голос Марка.

Емма заплющила очі. Вона розуміла, що цієї миті вбиває залишки своєї гордості, але водночас — купує собі шанс на спокійне життя.

— Марку, це Емма, — вона зробила вдих, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Я згодна. Я вийду за вас.