3.1

О десятій ранку Марк стояв біля масивних воріт дитячого будинку… і його нудило. Це було дивне, майже ірраціональне відчуття — адреналін у крові пульсував так само, як перед виходом на ринг, але зараз усередині все стискалося від жаху. Перед боєм він знав свого суперника, знав його слабкі місця і техніку ударів. Сьогодні ж він мав справу з чимось набагато складнішим: хотів переконати жінку, яку лише вчора зустрів, піти на аферу, що назавжди змінить його життя. Він поправив комір піджака, вкотре перевіряючи, чи достатньо “надійно” виглядає та спробував вгамувати пришвидшене серцебиття.

Емма не запізнилася. Вона саме підходила до місця зустрічі. Крокувала впевнено, але погляд, яким вона зустріла Марка, був сповненим обережності. 

— Добрий ранок! — промовила, посміхаючись настільки тепло, що здалося, ніби й сонце над головою засяяло трохи яскравіше. 

— Вітаю, — голос Марка прозвучав дещо хрипко, довелося прокашлятися. Він зробив крок назустріч, намагаючись стримати свою звичну різкість і домінантність. — Дякую, що прийшла. 

Емма зупинилася, злегка нахиливши голову.

— Ви так наполегливо кликали, що було важко відмовити. Ми говоритимемо з керівництвом дитбудинку? 

Марк ледь помітно посміхнувся, підбираючи слова.

— Не сьогодні. Спершу я розповім вам про свій проєкт. Точніше… покажу його. 

Вона вагалася лише мить, а потім кивнула. 

— Добре. Але я маю обмежений час, до обіду мені потрібно повернутися у центр.

— Постараюся не затримувати вас.

Вони увійшли всередину. Марк рухавкся попереду, відчуваючи на собі допитливі погляди вихователів. Коридор був наповнений звуками: з-за дверей долинав дзвінкий сміх в перемішку з плачем та гаміром дитячої гри. Емма мимоволі зупинилася. Її плечі, досі напружені, раптом опустилися. Вона завмерла біля дверей, звідки чувся тупіт маленьких ніжок, і на мить її обличчя змінилося — зникла настороженість, поступившись місцем чистій, майже болючій ніжності. Вона дивилася на двері з таким виразом, ніби то був портал у інший вимір. 

— Вчора ти згадала, що ніколи не працювала за фахом, — почав Марк, намагаючись зав’язати розмову, яка б не звучала як допит. — Не було нагоди чи бажання? Хотіла б змінити професію?

Емма поглянула на малюнок на стіні, де дитяча рука вивела сонце.

 — Були особисті обставини. Життя іноді вносить свої корективи... А ви? Ви завжди мріяли про бокс?

Марк зупинився біля кімнати для відвідувань. 

— Так. Займаюся цим скільки себе пам’ятаю… Я був важкою дитиною, тому мене ще в першому класі віддали на спорт. Сподівалися, що там з мене зроблять адекватного.

— Вийшло? 

— Недуже. 

Він відчинив двері, пропускаючи її вперед. Емма зайшла та роззирнулася. 

— Ну і де матеріали вашого проєкту? Я очікувала побачити презентацію чи…

— Мій проєкт вже йде до нас, — посміхнувся Марк. — Я чую його голос. 

За мить у кімнату зайшла вихователька, а за її руку тримався Лео. Хлопчик спочатку зупинився на порозі, розгублено кліпаючи очима. Але, побачивши Марка, його обличчя вмить розпливлося в широкій усмішці, і він, вирвавши руку, кинувся вперед.

— Ма! — дзвінко вигукнув малий.

Боксер, на мить забувши про Емму, підхопив дитину на руки. Лео міцно обійняв його за шию, уткнувшись носом у плече. 

— Як ти, чемпіоне? — підставив долоню, аби хлопчив вдарив по ній кулачком. — Ти сьогодні снідав? 

— Так. 

— Все з’їв? 

Хлопчик заперечливо похитав головою.

— Він їсть лише хліб, — з докором зауважила вихователька. — Доводиться ложкою пхати у нього кашу. 

— Можете ненадовго залишити нас самих? — запитав Марк, ігноруючи її зауваження. 

— Так, звісно, — кивнула жінка. — У мене купа справ. Покличте, коли знадоблюся.

Марк нарешті підняв очі на Емму. Вона була розгублена і не могла приховати здивування. 

— Познайомся, це Лео, — Марк трохи напружився, усвідомлюючи, що зараз розкриває всі свої карти. Він поставив хлопчика на підлогу, і той, зробивши кілька невпевнених кроків, зупинився біля Емми. Поглянув на неї великими, допитливими очима. — Це не проєкт для сиріт у загальному розумінні. Це… мій особистий біль.

— Ваш син? — промовила вона.

— Ні… не зовсім.

Він коротко розповів їй усе: про жахливу аварію, про загибель Дениса і Майї, і про те, що соціальні служби вже готують документи, аби відправити Лео до всиновлювачів в Америку. Кожне його слово було сповнене відчаю, який не вдавалося приховати.

— Я не можу бути його опікуном. Бо клята система не віддає дітей самотнім чоловікам, — його голос став глухим, майже перейшов у шепіт. — Вони не довірять мені дитину, поки в мене немає сім’ї. Стабільної, повної сім’ї.

Емма підійшла ближче. Лео простягнув до неї руку. Емма обережно взяла його за долоньку, і дитина відразу довірливо посміхнулася їй.

— Він такий милий… — прошепотіла вона, дивлячись на малого з таким сумом, ніби відчувала його біль як свій власний. — Але я не розумію, Марку. Чим я можу допомогти? Я ж лише волонтерка. Я не соціальний працівник, не адвокат. Як я можу вплинути на рішення комісії?

Марк зробив глибокий вдих, дивлячись їй прямо в очі. Він знав, як це прозвучить. Він знав, як це виглядає з боку — цинічно і безглуздо. Але іншого виходу не існувало.

— Я прошу тебе, — сказав, і в його голосі вперше зазвучала не вимога, а справжнє, неприховане благання. — Вийди за мене.