3.

Марк голосно вилаявся, коли черговий гвинт вислизнув із рук і зник десь у ворсистому килимі. Він намагався зібрати це кляте дитяче ліжечко вже годину, але марно.  Конструкція, що на коробці виглядала простою, в його руках перетворилася на безглуздий хаос із лакованого дерева та пластикових кріплень.

— Чому в комплекті з цими ліжками не йде людина, яка їх збирає? — загарчав сам до себе. 

У голові мимоволі спливли спогади: Денис, який у свій час так само нервував, коли збирав колиску перед народженням Лео; його жарти про те, що робити дитину було куди приємніше, ніж облаштовувати кімнату для неї, і те, як в результаті прийшла Майя — його дружина та зібрала ту люльку за лічені хвилини. 

Він згадав вечори, коли друзі з новонародженим Лео приходили до нього в гості. Інколи вони засиджувалися до пізньої ночі, і тоді, за келихом вина, розмови набували філософського змісту — починалося обговорення планів на майбутнє. Марк кривився і скептично закочував очі, бо мрії його найкращих друзів звучали аж надто приземлено — купити будинок, облаштувати дитячий майданчик, завести пса і поїхати на відпочинок. Подібні речі Марка ніколи не цікавили. Сім’я? Не зараз. Навіщо йому цей якір? Тварини? Зайва відповідальність та невиправданий клопіт!

Його амбіції були значно більшими — отримати всі чотири чемпіонські пояси, знятися в автобіографічному фільмі, відкрити школу боксу. А що в результаті? Поїздка друзів на перший же сімейний відпочинок обернулася смертельною катастрофою. А він зараз ладен пожертвувати всіма здобутими та майбутніми титулами, аби тільки отримати право на батьківство, до якого геть не готовий. 

Смартфон на стільниці завібрував, порушуючи хід думок. Марк кинув викрутку на підлогу, навіть не намагаючись приховати полегшення — привід облишити цю роботу на пів дорозі був ідеальним. Прийшло повідомлення від Віктора: 

“Досьє на твою волонтерку готове. Але, знай, що коштувало це недешево. Я чекатиму премію наприкінці місяця. Всю інфу скинув на пошту”

Марк підійшов до комп’ютера та відкрив поштову скриньку. До листа був прикріплений файл на три сторінки. Небагато… Напевно, ця Емма мала доволі нудне життя. Що, власне, зовсім непогано для його задуму. 

Він проглядав інформацію з хірургічною уважністю. Освіта, підробітки, відсутність судимостей, ідеальна кредитна історія і навіть копія медкарти. Єдине, що змусило Марка замислитися — це рядок про переїзд: Емма змінила місце проживання три місяці тому, переїхавши з іншого кінця країни. У примітках було коротко: “після розриву стосунків; зміна обстановки та пошук роботи”.

Він клікнув на файл із фотографією. Емма дивилася на нього з екрана з тією самою затишною тишою в очах, яку він помітив у притулку. Вона була гарною — правильні риси обличчя, м'яка лінія підборіддя, природна щирість, яка підкуповувала. Але якби Марк зустрів її в іншому місці, скажімо, у спортзалі чи на вечірці, він навряд чи затримав би на ній погляд довше, ніж на секунду. Вона здавалася йому дещо простуватою, позбавленою того лоску, до якого він звик у своєму колі. Якби не критична необхідність в пристойному образі для соцслужб, він би пройшов повз, навіть не помітивши її. Але зараз ця “простота” була саме тим активом, який коштував дорожче за будь-який діамант.

Він вийшов на балкон та набрав номер Емми. Гудки тривали довго, наче вона сумнівалася, чи варто говорити з ним. Марк уже збирався скинути, коли йому нарешті відповіли:

— Алло? — голос Емми прозвучав насторожено.

— Добрий вечір, це Марк, — він говорив рівно, тримаючи ситуацію під контролем. — Пам’ятаєш мене? Я стосовно проєкту… Ти готова зустрітися, щоб обговорити деталі?

На тому кінці запала тиша.

— З вами? Особисто? 

— Ну... так.

— Зазвичай такі питання вирішують секретарі або менеджерський склад благодійних організацій, — у її голосі було стільки сумніву, що Марк не зміг стримати посмішку. — Спонсори ніколи не наймають волонтерів. 

— Скажімо так, цей проєкт особливий, — відрізав він. 

— І все ж, я проти особистих зустрічей.

— Ти що боїшся мене? — засміявся він. А потім спіймав своє відображення у вікні і зрозумів, що вона мала на це причину. — Послухай, Еммо, я — публічна особа. Кожен мій крок моніторять камери та журналісти. Я в буквальному сенсі під наглядом. Навіть якби у мене були наміри завдати комусь шкоди — а в мене їх немає, — я був би найгіршим кандидатом на роль злочинця.

— Мене напружує ваша наполегливість, — тихо зізналася вона. Її голос ледь тремтів, і Марк відчув, як у ньому здіймається інтерес — не лише діловий, а й суто людський. Чого саме вона так боялася? Що він її викраде? Зазвичай дівчата навпаки раділи, коли він звертав на них увагу. 

— Тоді давай зустрінемося там, де ти почуваєшся безпечно, — Марк подивився на вечірнє місто, що поволі занурювалося в сутінки. — Обласний дитячий будинок. Завтра о десятій ранку. Там багато дітей, вихователів та є охорона. Тобі нема чого перейматися.

Знову пауза. Він чув, як важко вона дихає, зважуючи всі “за” і “проти”.

— Гаразд, — нарешті погодилася. — Біля центрального входу?

— Так. Я чекатиму на тебе.

Марк скинув виклик і з полегшенням видихнув. Що ж, тепер головне, щоб вона погодилася на шлюб. Тут доведеться застосувани важку артилерію — показати їй Лео. Перед його чарами вона точно не встоїть. Навіть він сам не зміг.