2.

Марк увійшов до квартири, і в грудях мимоволі розлилося знайоме почуття задоволення. Це місце було його фортецею: високі стелі, панорамні вікна, крізь які нічне місто виглядало як мерехтливе море вогнів, і жодної зайвої деталі. Тут він був господарем, тут він міг забути про напругу рингу та тиск журналістів.

Він скинув кросівки й пройшов углиб вітальні, увімкнувши лише приглушене підсвічування на кухні. Пентхаус був ідеальним — саме таким, як він планував. Дорогий мінімалізм, відчуття простору та повної свободи.

Але, проходячи повз кімнату, яку ще нещодавно називав своїм кабінетом, Марк зупинився.

Тепер вона була заставлена ящиками. Зібрані в купі дерев’яні деталі ліжечка, ще не розпакований матрац, коробка з м’якими іграшками, які він купував похапцем, ніби намагаючись заодно придбати для Лео безпечний світ. Він перевів погляд з цієї купи на свій стриманий, вивірений інтер’єр і ледь помітно посміхнувся, хитаючи головою.

Ще місяць тому ця кімната була заставлена обладнанням для запису інтерв’ю та стелажами з його нагородами. Він ніколи, навіть напідпитку, не планував, що в його холостяцькому барлозі оселиться дитина. Тим паче — так скоро. Це не входило в його графік, не відповідало його способу життя, але тепер, дивлячись на недозібрану конструкцію від дитячого ліжка, він зрозумів — це єдине, що має сенс.

Думка про те, що Лео можуть забрати за океан, в далеку Америку, до чужих людей, які не знають, як він спить і чого боїться, раптом пронизала його гострим болем. Для чиновників Лео — це просто одиниця в системі. Для Марка — це син його найкращого друга, єдина крихта пам'яті, що залишилася після тієї жахливої ночі.

— Вони його не заберуть, — тихо промовив він у порожнечу кімнати, і в цьому шепоті чітко відчувалася обіцянка.

Він знав, що однієї люті замало. Але безсилля всередині не давало йому спокою. Він не звик почуватися лузером. Не міг просто сісти й чекати. Єдиний спосіб вгамувати цей хаос у голові — це виснажити тіло до стану, коли думки просто зникнуть.

Марк скинув футболку і пройшов до свого домашнього спортзалу.

Тут він не шкодував себе. Почав з важкої груші, завдаючи ударів з такою силою, що ланцюги дзвеніли під стелею. Праве око пульсувало, ребра нили, але він не зупинявся. Десять раундів. Двадцять. Потім залізо — жим лежачи, присідання з такою вагою, що підлога ледь не прогиналася.

Він працював доти, доки руки не почали тремтіти, а в очах не попливло від виснаження. Зрештою, задоволений собою, він упав на підлогу спортзалу, важко дихаючи. У дзеркалі навпроти відображалося його тіло — в синцях, подряпинах, змучене й розбите. Приблизно таке саме, як і душа. 

Наступного ранку будильник пролунав як постріл, розрізаючи важкий сон без сновидінь. Марк розплющив очі й кілька секунд просто дивився в стелю, згадуючи, чому все тіло ниє так, ніби він провів ніч під пресом. Але звичка виявилася сильнішою за втому. Через двадцять хвилин він уже біг уздовж набережної, трамбуючи кросівками асфальт і випалюючи залишки вчорашньої люті. Потім — крижаний душ, швидкий сніданок та міцна кава.

Поїздка до волонтерського центру здавалася йому походом на ешафот. Заклад розташовувався у старому промисловому районі. Це була одноповерхова цегляна будівля з облізлими стінами та важкими залізними дверима. Всередині пахло вогкістю, дешевим миючим засобом і чимось солодкувато-кислим — запахом бідності, який неможливо вивітрити.

Віктор уже чекав на ґанку, нервово перевіряючи час на годиннику.

— Запізнюєшся на три хвилини, — замість вітання кинув менеджер. — Виглядаєш краще, ніж я сподівався. Окуляри зніми, коли зайдемо. Пресі треба бачити твої “щирі” очі.

— Не командуй. Скільки я маю тут стирчати? — Марк невдоволено поправив комір куртки. — Місце неприємне. 

— Годину. Посміхайся, кивай і роби вигляд, що тобі не байдуже. Працюй на репутацію, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю…

Віктор майже силоміць затягнув його всередину і підштовхнув до довгого столу роздачі обідів. Марку було огидно. Його дратувала тиснява, штовханина людей у черзі та спалахи камер за спинами журналістів, які вже почали своє полювання за вдалим кадром. Він відчував себе цирковим ведмедем, якого змусили танцювати за шматочок цукру.

— Бери ополоник і розливай цю смакоту, — прошепотів Віктор, киваючи в бік величезної каструлі з овочевим супом.

— Я — меценат, а не офіціант, — прогарчав Марк.

Та Віктор його не слухав. Він накинув на нього фартух та зав’язав його на поясі.

— Тобі личить! — розсміявся. — Ну ж бо. Люди чекають на суп.

— Пішов до біса. Я тобі це пригатаю, — одними губами прошепотів Марк у відповідь.

Марк зітхнув, ще раз посміхнувся для фото. Потім взявся за металеву ручку половника і спробував наповнити першу тарілку. Але його пальці виявилися занадто незграбними для такої тонкої роботи. Він різко нахилив ополоник. Гаряча рідина хлюпнула повз край, заливаючи стіл і ледь не потрапивши на дідуся в черзі.

— Чорт... — процідив Марк крізь зуби, відчуваючи, як пітніє потилиця від прицілів об’єктивів. Журналісти пожвавилися, фіксуючи його невдачу. Здається, таке цікавило їх значно більше, аніж благодійність.

Він схопив рушник та узявся витирати стіл. Тканина швидко просяка жирним бульйоном, але калюжа не зменшилася. Усередині Марка почало закипати роздратування. Він уже хотів кинути цей клятий фуршет і піти геть, коли відчув легкий рух поряд з собою.

— Дозвольте, я допоможу.

Чиясь рука перехопила рушник та одним вправним рухом насухо витерла стіл. Марк підняв очі й завмер: перед ним стояла та сама “ідеальна дівчина”! Саме таке він малював у своїй уяві, коли адвокат описував необхідну для нього дружину.