1.1

Марк сидів у машині, вчепившись у кермо так, ніби намагався його розчавити. Шкіра на кісточках пальців побіліла, а у скронях пульсував важкий, глухий біль. Хотілося випити. Просто зараз заїхати в найближчий бар, замовити подвійний віскі й не думати ні про “чудову сім’ю з Америки”, ні про гидку фізіономію директорки. Але він знав, що швендяти по барах у такий період — небезпечно. Якщо органи опіки неочікувано призначать зустріч, а від нього буде тхнути алкоголем, то про всиновлення й мови не буде. 

Він потребував поради. Дістав мобільний та натиснув на швидкий набір. Адвокат відповів лише після п’ятого гудка.

— Марку! Якраз збирався тобі дзвонити, — голос Андрія був сухим і діловим. — Погані новини. Я переглянув останні статті, в яких фігурує твоє ім'я. Скандал після бою а Абу-Дабі, розбита машина, два штрафи за перевищення швидкості, викрадення… тигра? 

— То довга історія, — видихнув, потираючи скроні. — І тигра я повернув у зоопарк!

— Я б не віддав тобі дитину, навіть якби від цього залежало моє життя. 

— Чуєш ти, я плачу тобі гроші не за критику! Мені потрібен план дій. І терміновий, бо на Лео наклали оком якісь янкі. 

— Ну… тоді почни з дружини. Пам’ятаєш, я казав про повну родину? Мама, тато і дитина. У цьому рівнянні тобі не вистачає мами. 

— Та де я її візьму?! — Марк гаркнув у слухавку, з силою вдаряючи долонею по панелі авто. — На вулиці за руку спіймаю?

Особисте життя Марка останні три роки нагадувало яскравий, але порожній калейдоскоп. Моделі, які більше дбали про вдалий ракурс для селфі, ніж про їхні стосунки; дівчата з клубів, чиї імена він забував на ранок. Жодна з них не змогла б називатися мамою.

— Може, мені найняти якусь повію? — похмуро пожартував він. — Підпишемо з нею довгостроковий контракт, навчимо правильно посміхатися соцпрацівникам і читати казки. Це вийде дешевше, ніж судитися з американцями.

— Ніяких повій, Марку, — відрізав Андрій. — Соцслужби — не ідіоти, вони перевірять її минуле до третього коліна. Тобі потрібна “свята”. Вихована, скромна, з бездоганною репутацією. Сімейна дівчина, яка любить дітей і вміє пекти пироги. 

— Такі вже вимерли. Або ж сидять по домах і дивляться серіали, а не ходять по моїх закритих вечірках.

У цей момент екран телефону блимнув іншим викликом. Менеджер. Марк роздратовано переключився.

— Привіт, Звіре,— пролунав гучний голос Віктора. — Дзвоню, щоб нагадати тобі: завтра о десятій ранку ти маєш бути у волонтерському центрі.

— Де? 

— У волонтерському центрі, куди ти, ідіот, перерахував гроші з останнього бою.

— Чорт… то був імпульсивний жест.

— Але я вже кинув кістку пресі. Там буде купа журналістів, які планують сфотографувати тебе та узяти інтерв’ю. 

— Вікторе, відчепись. Мені зараз не до фотосесій. У мене Лео забирають.

— Хто це? Хоча мені байдуже…

— ЦЕ МІЙ ПОХРЕСНИК! Я тобі про нього сто разів розповідав!

— Ах, точно… Ну саме тому ти не пропустиш цей захід! Ясно? — Віктор був єдиною людиною, яка дозволяла собі кричати на Марка. — Тобі потрібен білий піар! Завтра ми відкриваємо нову їдальню в центрі допомоги бездомним. Ти маєш стояти там з ополоником, позувати для преси й виглядати як людина, яка піклується про знедолених.

— Гівно собаче. У мене немає настрою для цього.

— А мені байдуже. Ти будеш там, ясно?  

Марк заплющив очі, відкидаючи голову на підголівник. Біль у ребрах нагадав про себе гострим поколюванням.

— Добре. Буду.

Він кинув телефон на пасажирське сидіння. “Свята”, — знову пролунав у голові голос адвоката. Ну і де взяти таку жінку? Може, оголошення дати? Марк витиснув зчеплення і різко рушив з місця, спалюючи гуму на асфальті прямо біля дитячого будинку.