1.

Марк на мить затримався перед дзеркалом, поправляючи кепку. Його відбраження здавалося дещо… зловісним. Праве око запливло фіолетовим, на вилиці темніла глибока садна, а розсічена губа при кожному вдиху нагадувала про вчорашній вечір неприємною пульсацією. Він знав, що в такому вигляді схожий на бандита, а не на зразкового опікуна, але чекати, поки зійдуть синці, він не міг. 

Чоловік привітався з вахтеркою (та лише мовчки втиснулася у своє крісло) і попрямував до ігрової кімнати.

Лео сидів на підлозі в самому кутку, подалі від інших дітей. Він намагався примостити пластикове колесо до зламаної вантажівки. Марк завмер біля порога. Малюк був маленькою копією Дениса — ті ж самі вперто стиснуті губи, та сама лінія брів і звичка мружитися, коли щось не виходило. Щоразу, як Марк дивився на похресника, у нього перехоплювало подих. Здавалося, ніби друг не загинув в автокатастрофі, а просто… зменшився і забув, як розмовляти.

— Привіт, малий, — тихо покликав Марк, опускаючись на коліна. Кожен рух відгукувався гострим болем у ребрах.

Хлопчик здригнувся, підняв голову і на кілька секунд завмер, вдивляючись у побите обличчя чоловіка. Марк переймався, що його вигляд налякає дитину, але Лео раптом кинув свою зламану іграшку і з криком “Ма!” незграбно кинувся до нього.

Марк підхопив його, притискаючи до грудей. Малі долоньки Лео лягли на його щетинисті щоки.

— Бо-бо? — пролепетав хлопчик, торкаючись пальчиком пластиру на вилиці Марка.

— Дрібниці, Лео. Вже заживає. — Марк обережно перехопив його руку і поцілував маленьке зап'ястя. — А що це  у тебе? Теж синець? Ох, слава Богу, ні… лише фарба. Знаєш, якщо тут хтось бодай пальцем торкнеться тебе, то я порву його на клапті! За умови, що це не буде інший малюк, звісно. В такому випадку я не знаю, що робити…

Він відсторонив хлопчика, щоб роздивитися його, і в цей момент його посмішка сповзла з обличчя. На Лео була розтягнута сіра кофтинка з плямою на животі та тонкі штани, які явно бачили кращі часи. Коліна були потерті, а тканина здавалася майже прозорою від постійного прання. 

— Де твої речі, Лео? Де твій костюм з ведмедиком? — Марк поправив на ньому тонку запрану горловину. — Ти що переплутав, і одягнув чуже?

Марк озирнувся на купу іграшок у центрі кімнати. Там були кубики з літерами, дешеві машинки та гумові тварини. Жодного натяку на великий конструктор, який він привіз минулого разу. Жодної з куплених ним книжок.

У грудях Марка почало закипати темне, густе занепокоєння, яке швидко переростало в холодну лють. Він зрозумів, що його гроші та турбота розчиняються в цих стінах, не доходячи до дитини.

— Почекай тут, — Марк обережно посадив Лео на низький стільчик і дав йому на розпаковку черговий пакунок з подарунками. — Мені треба поговорити з директоркою.

Він підвівся. Біль у ребрах нікуди не зник, але тепер він став фоновим, неважливим. Марк ішов коридором, і кожен його крок по старому кахлю віддавався важкою луною. Він штовхнув двері з табличкою “Директор” так, що ті вдарилися об обмежувач.

Жінка за великим лакованим столом здригнулася, випускаючи з рук телефон.

— Перепрошую! Де ваші манери?!

Марк не відповів. Він підійшов впритул до столу і сперся на нього важкими кулаками, нависаючи над директрисою. У світлі настільної лампи його понівечене обличчя з темними синцями та холодним поглядом виглядало по-справжньому небезпечно.

— У мене зустрічне питання. Де речі мого похресника? — голос був тихим, але в ньому відчувалася така напруга, що жінка мимоволі від’їхала на своєму кріслі. — Куди поділися іграшки та одяг, які я привіз минулого тижня? Вирішили, що йому це не пасує, чи вже встигли вигідно перепродати?

— У нас державний заклад, — голос директорки затремтів, але вона спробувала повернути собі професійну незворушність, поправляючи окуляри. — Тут діють правила рівності. Ми не можемо виділяти одну дитину серед інших тільки тому, що у неї заможний покровитель. Речі Лео стали загальним фондом. Це вчить дітей ділитися.

Марк відчув, як на скроні пульсує вена. Він наблизився ще на сантиметр, так що жінка відчула запах його одеколону впереміш із маззю від забоїв.

— Вчить ділитися? — перепитав він з убивчим спокоєм. — Ви одягли дитину в ганчір’я, яком місце на смітнику, хоча він має цілий гардероб. Це не школа рівності, це звичайний грабунок! Мені треба забрати його звідси! Швидше готуйте документи на опіку, чи що там у вас за процедурою.

Директорка важко зітхнула і нарешті відвела погляд від його побитого обличчя. Вона взяла зі столу тонку папку.

— Пане…як вас звати?

— Марк. Марк Ротар.

— Пане Ротар, я розумію ваші почуття. Але давайте будемо реалістами. Погляньте на себе. Ви — професійний боєць, у вас складний графік і… щотижня новий скандал у пресі, ви постійно в роз'їздах. Хто буде виховувати дитину? 

— Я знайду няню, я зміню графік…

— Це не допоможе, — перебила вона, і в її голосі раптом почулося щось схоже на жаль. — Комісія з опіки вже розглядає іншу сім’ю. На Лео є кандидати, які, з точки зору закону, значно перспективніші за вас. Це чудова сім'я з Америки. Чоловік — архітектор, дружина — педіатр. У них великий будинок, стабільність і, головне, вони — повна сім'я.

Слова про сім’ю з Америки вдарили Марка під дих сильніше, ніж будь-який професійний суперник. Перед очима на мить постав Денис. Він не віддасть його сина незнайомцям з-за океану!

— Ви з глузду з’їхали? — Марк гаркнув так, що на столі забряжчав стакан з олівцями. — Хочете продати Лео за кордон? Це мій похресник! Він мені як рідний син! 

— Ви йому не кровний родич, юридично — чужа людина. А закон вимагає пріоритету для повних сімей. Я не вирішую ці питання, — вона розвела руками, ховаючись за бюрократичною стіною. — Є процедура, є вимоги до репутації та сімейного стану. Проти закону не підеш.

Марк різко випрямився. Лють, яку він стримував увесь цей час, вирвалася назовні.