Розділ 2. ІМУННА ВІДПОВІДЬ

15 травня 2036 р.

Вже декілька днів ми мирно співвіснуємо з Мікаеллою під одним дахом. Вона обережна: майже не пересікається зі мною, лише приносить їжу — консерви, від яких мене вже нудить. Дівчина все ще тримає ніж напоготові, і обов’язково зачиняє двері своєї кімнати на ключ. Я не засуджую її в цьому. З якого дива вона має довіряти першому пересічному хлопцю з вулиці?

Власне, питання в тому, чому вона взагалі змилувалася наді мною? Яким чином стара фотографія так вплинула на неї?

*     *     *

Ранок видався напрочуд теплим. Сонце, яке останні кілька тижнів ховалося за щільною завісою блідих хмар, нарешті пробилося і зараз ледь торкалося своїм золотим промінням мертвих вулиць Нью-Йорка. Його промені падали на вкриту товстим пилом мармурову підлогу бібліотеки, вимальовуючи химерні тіні від зламаних стелажів.

— Ось, тут теплі речі, — Мікаелла з гуркотом поставила велику коробку перед Майклом. — Вірогідно, до мене тут був табір для біженців. Не знаю, чому вони пішли — коли я прийшла сюди, це місце вже було покинутим.

Дівчина продовжила розгрібати завали старої шафи. Перед Майклом стрімко росла барикада із різноманітних коробок.

— Здається, вони йшли звідси поспіхом, бо лишили достатньо багато гуманітарки і досить непогано облаштовані для життя кімнати, — Мікаелла дістала останній светр і кинула його на гору інших речей. — Обирай, поки я щедра.

Майкл опустився на коліна перед масивною картонною коробкою і обережно розкрив її. Зсередини запахло нафталіном вперемішку із сирістю. На самому верху лежав переважно непотріб: розтягнуті вовняні светри в ковтунцях, кілька дощовиків, дитячі комбінезони і навіть літня панамка. Це здавалося чиїмось злим жартом. Хлопець методично відкидав невартий уваги одяг убік, здіймаючи в повітря хмари пилу, що танцював у сонячних променях.

Мікаелла сиділа на стільці неподалік, закинувши одну ногу на дерев’яний ящик і підперши голову рукою. Вона мовчки спостерігала, крутячи в руках ніж.

— Ти віддаси мені мої речі? — раптом порушив тишу Майкл, не підводячи погляду. — Ті, що ти витягла з мого рюкзака. Хоча б фотографію.

Відповіді не було.

.— Язик проковтнула? — хлопець відірвався від пошуків і повернувся до Мікаелли.

— Я хотіла сказати «ні», — дівчина поклала ніж і дістала з кишені штанів фотографію. — Але потім зрозуміла, що напевно, не маю жодного морального права забирати у людини частинку її мирного життя, — вона простягнула шматок глянцю хлопцю.

— Ооо… А твоя совість не хотіла прокинутися раніше? — зіронізував Майкл. — Наприклад, коли ти прив’язувала мене до стільця декілька днів тому? Чи коли дубасила по голові підсвічником?

На мить Мікаелла застигла із простягнутою рукою. Її губи мимовільно розтулилися для різкої відповіді, але жодне слово так і не зірвалося з язика. Вона запитально підняла брови і кинула на хлопця саркастичний погляд. Не зронивши жодного слова у відповідь на це німе зауваження, Майкл підійшов і мовчки висмикнув фотокартку з її пальців.

— Вперше бачу, щоб викрадачі забирали не гроші чи коштовності, а старі фотографії. От чесно, — роздратовано кинув хлопець, повертаючись до свого попереднього заняття.

— Як ти думаєш, чому я тебе відпустила? — різко перебила Мікаелла. — Гадаєш, ти щасливчик? Улюбленець долі?

У кімнаті запанувала тиша. Майкл був надто спантеличений цим раптовим питанням, щоб дати відповідь.

— Та дівчина на фото, про яку я тебе запитувала, — моя старша сестра — Одрі. Вона навчалася в Бостоні, потім залишилася там жити. Коли почалися катаклізми, Одрі зникла, — дівчина задумливо відвела погляд в бік. — Я навіть не знаю, чи жива вона.

Майкл завмер і лише мовчки слухав.

— Коли я побачила її на фото, у мене з’явилася надія, що ти можеш знати де вона, — вела далі Мікаелла. — Але навіть і без цієї інформації, я зрозуміла, що напевно, можу довіряти тобі. Навряд чи університетський знайомий моєї сестри виявиться маніяком, — дівчина злегка посміхнулася. — Вважай, це фото було твоїм щасливим квитком.

Хлопець не знав, що відповісти. Він згадав той вечір, коли, зовсім не підбираючи слів, бовкнув про «вірогідно, вже мертву студентку», і те, як різко тоді змінилася в настрої Мікаелла. Усвідомлення власної нетактовності накотилося на нього пекучим соромом. Слова втіхи чи вибачення за минулі образи тепер здавалися жалюгідними.

— Мені… шкода, що це трапилося. Із твоєю сестрою, — це все, що зміг видавити із себе Майкл. — Сподіваюся, вона знайдеться. Світ величезний, хто знає, куди вона могла піти?

— Угу… — пробурмотіла Мікаелла, дивлячись кудись у порожнечу крізь хлопця.

Майкл відвернувся і знову занурив руки у картонну коробку. Його пальці намацали щось щільне і важке на самому дні. Тканина була грубою і напрочуд міцною. Він міцніше вхопився за край і витягнув знахідку на світло. Це було темно-синє вовняне пальто.

Масивне, класичного крою, з широкими лацканами та великими темними ґудзиками, воно здавалося прибульцем з іншої епохи. Майкл розправив його перед собою, ледве вірячи власним очам. Пальто було практично новим. На тлі їхньої реальності, де всі речі давно перетворилися на лахміття, ця — була розкішшю.