Основна частина

– Поможіть! Рятуйте! Сумку вкрали! – кричала на всю вулицю жінка у якої тільки що, на очах перехожих, грабіжник вирвав з рук сумку й побіг навтьоки.

З бічного провулку вискочили на крик двоє молодих міліціонерів і кинулися навздогін за нападником. Бігли так швидко, що заверталися поли шинелей. Кашкети тримали в руках, щоб не мішали бігти. Хромові чоботи миготіли в очах людей, що зупинилися дивитися погоню.

Хлопці в міліцейській формі були явно краще підготовлені за злочинця. Відстань скорочувалась. Один з міліціонерів, ніби прорахувавши майбутні дії грабіжника, кинувся у провулок між будинками. Таке виправдалось, бо в наступний провулок звернув і зловмисник.  Але тут вже його чекав переслідувач, який майстерно зробив втікачу футбольний підкат, кинувшись вперед обома ногами. Грабіжник на повному ходу витягнувся на асфальті. Сумка випала з його рук .

Через декілька хвилин двоє молодих міліціонерів вивели на центральну вулицю скрученого нападника й гукнули до постраждалої жінки:

– Жєнщіна! Ідіть заберіть свою сумку.

Від людей, що зібралися подивитися на переслідування, почулося:

– Ого! Які тепер у нас міліціонери. Ти ба, як бігають. Тепер можна не боятися вечірнім містом ходити.

– Та це не міліціонери. Солдати-срочніки. Їх перевдягають у міліцейську форму. СМЧМівці це.     

СМЧМ – то такі спеціалізовані моторизовані частини міліції, що несли міліцейську службу тільки у дуже великих містах Радянського Союзу, переважно в столицях республік. Це – не що інше, як солдати внутрішніх військ, яких перевдягали в міліцейську форму. Вони щоденно виходили на вулиці міст, щоб нести патрульну службу та боротися з вуличною злочинністю. Вважалося, що звичайна міліція була неспроможна так чітко і дисципліновано доглядати за всім, що відбувається в нічному місті.

До обіду рядовий солдат СМЧМ нічим не відрізняється від звичайного армійського солдата. Строєм біжить на ранішню зарядку, в їдальню, марширує, вчиться повзати, копати окопи, стріляти, бігає, висить на турніку, натягує протигази, вчить комуністичні догми на політичних заняттях, ходить в наряди на кухню чистити картоплю, стереже військові склади. А підвечір цей солдат стає міліціонером. Замість своєї чорної «роби-повсєднєвки» надягає міліцейську форму й вирушає на ніч у місто. 

У місті Мінську, в кінці 70-х, на початку 80-х, СМЧМ – це цілий батальйон. Триста чоловік. Перед службою всіх шикують у дворі військової частини та віддають наказ приступити до несення служби по підтриманню громадського порядку. Потім садовлять по тридцять чоловік на криту брезентом вантажну машину й відправляють по районах білоруської столиці. Виїжджають з частини урочисто – під звуки «маршу слав’янки», що голосно тріщить-рипить з пробитого репродуктора.

Через годину солдати розходяться по двоє виділеними маршрутами. Зазвичай, це одна-дві вулиці міста.

Гулькевич і Уксючиць сьогодні чергують в парі. Поки нічого не трапилося, роздивляються красивих дівчат, оцінюють їхні ноги, розмовляють про їжу:

– Ти вугра копченого коли-небудь пробував?

– Нє… Шо мені твій вугор? Зараз би катлєток мамчиних штук п’ять. Або  яєчні з салом. Ото кайфонув би. Як дємбєльнуся – першим ділом забабахаю вдома цілу сковороду яєчні. Відведу душу.

– Ну, то ше не скоро... Більше року ждати.

– Шо я не знаю?.. Триста вісімдесят один день.

По рації передають, що біля гастроному, в дворі, бійка. Хлопці спішать туди. Хтось встиг вже втекти, а хтось корчиться закривавлений на порожніх ящиках з-під картоплі. Гулькевич дістає з сумки перев’язочний пакет, забинтовує ножову рану потерпілому. Визивають швидку, яка їде довго, а потім не може в’їхати в захаращений двір. Уксючиць допомагає занести пораненого в машину.

На дворі холодна осінь. Моросить. Шинелі тяжіють від вологи. Хочеться сховатися кудись та відігрітися. Але немає куди. Хіба що можна трохи постояти під навісом вітрини магазину. Гірше всього, що нічого більше на вулиці не відбувається. Погода позаганяла людей по теплих квартирах. Після одинадцятої пробігають тільки одинокі перехожі.

Підходить старий дід із собакою на повідку. Жаліється на дуже голосну музику, що лунає з вікна гуртожитку на четвертому поверсі.

Патрульні з задоволенням йдуть у гуртожиток. Хоч трохи в теплі побудуть, на дівчат подивляться. Вони роблять зауваження любителям голосного. Музика стихає. Далі знов – на дощ.

Пізно вночі Гулькевич і Уксючиць споглядають, як справжні, «роведешні», міліціонери перекидають п’яного смердючого бомжа – з одного боку проспекту на інший. Тобто з одного району в інший, бо проспект слугує кордоном адміністративного району. Кожен не хоче везти його у свій відділок, щоб не засмородив там усе. Міліцейський «бобік» під’їжджає, то з однієї сторони, то з іншої. Міліціонери хватають бомжа за ноги й руки та сунуть скільки є сили через широку нічну вулицю. Солдати дивляться на ці «перекидалки» і ржуть. Хоч якась забава.       

 – Жалко, що треба збиратися. Не побачимо, хто виграв. Який район все-таки потягне бомжа до себе, – сміються патрульні.

Бездомного п’яницю неодмінно хтось забере, бо черговому по місту час від часу телефонують про це перехожі. Але той, кому випаде таке «щастя», стикнеться з неодмінною помстою бомжів. Здається, у них є про таке спільна домовленість. Кожен з них обов’язково випорожниться в міліцейській машині, а потім у приміщенні відділку, щоб «не зачіпали нашого брата». Після такого гостя довгенько потрібно мити машину і кімнату для затриманих.