19

Софія щодня картала себе за той сон на галявині. Вона ніяк не могла собі уявити чому їй таке верзеться, до того ж так настирливо і так часто. Вона не мала інших чоловіків. Лише Вадим був її єдиним партнером. І навіть коли вона відчувала увагу від інших чоловіків, вона лякалася і не розуміла, як таке взагалі може відбуватися. Чому хтось не звертаючи увагу на те, що вона одружена намагається говорити їй компліменти чи якось намагається привернути її увагу. Таке відбувалося рідко, їй важко пригадати якийсь чіткий момент, але вона ясно пригадує свій стан, який межує з обуренням та повним не розумінням. А тут такі сни. І той Максим, якого вона заледве знає і який їй, якщо подумати про це, зовсім не привабливий і навіть зовні вона б не відмітила його серед інших знайомих їй чоловіків. По такій думці, відразу приходила інша, протилежна, ніби він їй таки подобається. Ніби у ньому є якась таїна, якась сила, що манить до нього. А її переконання себе у тому, що він їй байдужий чи взагалі й осоружний лише наслідок її відлюдьковості та захисна реакція її горя, яке наразі стоїть понад усім її життям. Але найбільше вона схилялася до думки, що то лише її розпутність так керує нею. І від цієї осоружної думки було гидко думати про себе, дивитися у дзеркало, це дуже гнітило та у її думках ставило її у ряд таких людей, з якими вона не спілкувалася б. Також, у своєму звичайному стані вона чітко відчувала, що фізіологічно вона не хоче сексу. В ній нема бажання і нема прагнення. Швидше, вона відчуває огидність, коли думає про те, що секс рано чи пізно може трапитися в її житті. І у миті таких роздумів лише її Вадим видається бажаним та тим з ким вона може і хоче бути.

Думала поговорити з кимось про свій стан і про сни - марення. Але відчувала, що не зможе докладно пояснити це і розповісти без сорому та огидності до себе.

Тому і сподівалася, що це не повториться і вона зможе заспокоїтися.

Назавтра ладналися з батьками поїхати на могилу до Вадима. Дорога чимала, аж під кордон у віддалений районний центр. Коли обирали, де його ховати Софія не втручалася в ті розмови. Їй у ту мить було абсолютно байдуже, де Вадима закопають у сиру землю. Та тепер вона розуміла, найкраще що він там, де живуть його батьки. Боялася тієї хвилини, коли побачить його могилу. Боялася підняти очі на неї. Доторкнутися до хреста, до землі, подивитися на вінки чи на зав’ялі квіти. І якось не могла собі уявити, що зможе асоціювати її коханого Вадима із тим горбиком землі на кладовищі.

До втрати Вадима вона не була знайома зі смертю. До втрати коханого не бувала на похоронах рідні чи близьких людей. І їй завжди видавалося, що вся біль, яка приходить після утрати рідної людини у стократ наповнює тебе, коли ти присутній на погребінні. Ніби уся та вирощена і пишна любов до неї, трансформується у величезний згусток болю і в один момент наповнює тебе, заміщаючи собою любов. Софія не розуміла, чому і звідки у неї таке розуміння. Але тепер знає, що саме боячись того помноженого болю вона і відмовилася їхати на похорони.

Мати ладнала у дорогу необхідні речі. Купили живих квітів, щоб замінити зів’ялі зрізані та штучні вінки. Також планували заїхати до Вадимових батьків. Але Софія настоювала, щоб саме на кладовище вони пішли без них. Не знала свою реакцію і не знала, як на її реакцію відреагує свекруха.

Виїхали зрання. Старенький батьків Опель повільно тягнувся трасою міжнародного значення. Батько палив цигарки і видавався спустошеним. Він взагалі після їхнього горя, змарнів і все частіше по - довгу дивився на Софію, поки вона не помічала цього, а потім раптово відводив погляд, коли Софія поверталася у його сторону. Завжди мовчав з нею. Але та мовчанка була завжди красномовна і потрібна.

Софія знала, як багато можна сказати мовчанкою. Вони часто із її Вадимом обходилися лише поглядами. Її досі ранили слова, коли вона думає про них з Вадимом у минулому часі. І саме ці рани давали зрозуміти, що вони дійсно минули, минув їх час і їхня земна любов. Ох як боляче їй.

• Соню, не плач,- промовила мати побачивши дрібні, гіркі та мовчазні сльози на щоках дитини.
• Ой, а я навіть і не зрозуміла, що плачу, навіть і не відчула, - тихо промовила.

Добралися до містечка близько обіду.

Коли батько запаркував свій старенький Опель, ще декілька хвилин сиділи без руху та без слів. Мати лише час від часу поглядала на доньку, а батько весь час палив цигарку.

На Софію накочувалася пустота. Пустота тотальна, така глиба пустоти і не зрозумілості. Вона відчувала, що у цю мить вона знову втрачає Вадима. Відчуває, як їй стає гірко і що накочується щось недобре і не відоме. Разом із тою пустотою вона відчула паніку. Важко дихати. Відчуває руку матері на її руці, тепло якої дає їй трішки енергії.

• Йдемо, - промовила тихо.

І вони троє, мов тіні повільно йшли на кладовище. Батько йшов позаду, а мати поряд підримуючи її під руку.

Велике кладовище. Із обелісків дивилося на світ багато молодих обличь. Багато усміхнених, навіть радісних. Такі фото обирають родичі. Такими вони хочуть їх запам’ятати на роки.

Звіддалік майоріли прапори, там були поховані загиблі солдати нашої війни.

Ось і його могила. Підсохла земля, вже без штучних вінків. Посаджено декілька кущів літніх квітів. Біля хреста блюдечко на якому стоїть стопка. На чорній табличці його ім’я та роки життя, надто короткий проміжок між датами, надто короткий.

Той шлях до його могили був ніби її шлях на Голгофу. Її власну, персональну Голгофу, гору закінчення чогось і початку чогось. Хай і закінчення чогось прекрасного, але закінчення страшного, неймовірно болісного, незбагненно жахливого. Софія чомусь почала рахувати кроки, і їй  видавалося, що вона рахувала роки, їхні спільні, такі короткі роки, і разом із тим такі прекрасні. Їхні спільні, прожиті роки. Знову минулий час.

Сліз не було. Була глибока скорбота і сум, легко замішаний на образі. На кого ображалася? Не відомо їй. Не відомо чому, але знала, що її серце не на місяці і чомусь відчувала, що не мати їй щастя надалі, її щастя уже минулося і закидане ось тут, прямо під цією підсохлою землею.