13

Коли Софія отримала це повідомлення у Луцьку якраз наступав ранок. Вона ще не зовсім пробудилася від сну. Все ще перебувала у тому затьмаренні нічними мареннями і півснами із невідомими їй півтінями, напівнатяками, якимись дивними та химерними обрисами чогось. Переливами вогнів, неначе веселка, та  якась надто всеохоплююча та цілковита. Ніби вона, та веселка, проникає усюди, наповнює її квартиру та оточуючий Софію світ.

Вона сиділа на ліжку, опустивши ноги додолу і намагалася пригадати, що їй примарилося сьогодні. Її волосся спадало на плечі пшеничного кольору хвилями. Усе тіло було розніжене і ніби наповнене життям. Проте очі видавали те справжнє внутрішнє, що у ній живе. Та боротьба власного життя і смерті Вадима.

Вона піднялася із ліжка, підійшла до портрета Вадима, поцілувала його. За мить закипів чайник і кімнату охопив звичний аромат різнотрав’я. Цей аромат завжди піднімав їй настрій, завжди найприємніші миті її життя були пов’язані із цим ароматом. У тонких ароматах чаю вона вчувала нотки дикої м’яти, яку зібрали у її селі, цвіт старої липи, на узліссі за містом, аромат меліси, що купили по дорозі зі гір, бергамот – суто Вадимова забаганка. Усе в цьому ароматі було Вадимове.

Сьогодні субота – день прибирання. Колись вони робили це разом і це була ніби гра. Усе життя було ніби гра, цікава, захоплююча, безкінечна. Гра відома двом люблячим серцям із придуманими правилами для двох і відомими лише двом.

Софія  взялася до прибирання. Речі Вадима уже не були наповнені ним. Його аромат вивітрився із шафи і з квартири. Його парфум у чистому вигляді не замінював те відчуття, яке Софія отримувала від поєднання ароматів парфуму, тіла, вулиці, що поєднувалися на його одязі, тим неймовірним  відчуттям його присутності.

Софія знала, що вона отримуватиме біль, що їй буде надзвичайно складно прийняти це рішення але вона наважилася, якби важко не було. Вона вирішили попрати речі Вадима, та віддати їх на потреби благодійних організацій.

Вона виймала кожну річ і відразу отримувала асоціацію пов’язану із нею. Тяжкі, приємні, руйнуючі її душу спомини, проте вона розуміла, що життя продовжується і не можливо йти далі, допоки це буде її тримати на місці.

Речі Вадима зайняли два повних прання і це лише літні. Куртки вирішила не прати, віддати так як лишилися. Усі речі вмістилися у пару великих сумок і мішок із зимовим одягом та взуттям, по які за деякий час заїде працівник благодійного центру.

Софія лишила собі лише пару сорочок, футболок і светр. Не для того щоб носити, а швидше для того, щоб просто мати його речі. Вона знала, що залежність від його речей минулася із втратою його аромату на них.

Коли речі забрали, вона уже повністю була заспокоєна і не відчувала страху, мук совісті чи інших незбагненних відчуттів, що приходили до неї. В неї ще лишилися його годинник, який вона носила, його обручка, що висіла на її ланцюжку і повідомлення у її смартфоні, просякнуті  ніжністю, ласкою та коханням.

За годину квартира виблискувала чистотою, ароматизувала ванільними сирниками з медом та знову ж різнотрав’ям. Софія сиділа на ліжку у чисто прибраній квартирі. Її огортала пустота та тиша. Жоден звук не наповнював її простір, не оточував її, не турбував. У її очах було життя, був сум, у тілі вирувала душа, але квартира була наповнена самотністю. І те відчуття суму, те відчуття самотності, безповоротної та всеосяжної, передбачуваної вирвали із неї ридання. Сльози лилися спочатку по беззвучному, блідому наче мертвому обличчі Софії, далі судоми викривили риси її обличчя, а гортань видала потужний крик. Софія впала на ліжко, в подушку потушила крик розпачу, ридання душі і сльози, які мов океан полилися з її очей.

Вона не плакала від дня смерті Вадима і чи то вже вийшли усі заспокійливі з її організму чи просто настав цьому час.

Цими риданнями вона відпустила його у інший світ. Софія заснула.

Спала не довго. Коли прокинулася то відчула полегкість і заспокоєння. Квартира, яка раніше їй асоціювалася із втратою, сумом та болем тепер виглядала швидше, як її прихисток та прихисток її змореної душі.

Ще перед цим моментом тяжкого прийняття рішення розлучитися з Вадимовими речами Софія думала про майбутнє. Як жити далі, в якому напрямку прямувати і куди розвивати кар’єру. Як будувати відносини з людьми. Де знайти справжніх друзів і розраду. Звичайно Софія знала, що ці сльози це не закінчення цього жорстокого етапу життя, це не прощання із спогадами про любого чоловіка. Це лише тимчасове заспокоєння. Вона дуже раділа, що може плакати і відчуває полегкість від того. І хоч і розуміла, що тепер ридання будуть часті та часто рватимуть її душу, але все ж відчувала, що це перехід до нового, що це новий виток. І правильно розставити пріоритети свого, дасть їй шанс йти далі. Мало часу пройшло від утрати Вадима і втрати усього живого у ній, але час йде вперед. І не залежно від того страшного минулого вона відчула, що не можна лишатися на місці, не можна настільки, що зупинка могла залишити її взагалі за бортом і викликати неповторні дії. Софії десь із глибини її мозку, чи із глибини душі прийшов поштовх до дії, розуміння того, що життя одне і воно не закінчилося із втратою коханого чоловіка. І хай краще щоденні сльози, ридання, глибина самоти розривають її, чим тихе отупіння, з яким вона прожила цей час після похорону Вадима.

Зателефонувала мама. Вони з батьком уже давно запрошують її приїхати на гостини, побути у рідній домівці, відпочити. Але досі Софія не була готова, оскільки у голосі і погляді матері бачила лише співчуття. І той сум в її очах ще більше розривав її нутро.

Все ж домовилися, що незабаром вона приїде до них. І коли їй прийшла ця думка, захотілося раптово опинитися там, у рідній місцині, з рідними людьми і спогадами, які сягають її дитинства.

Коли натиснула на червону кнопку припинення розмови побачила, що зверху екрана мигає сигнал повідомлення меседжера, саме того, де найбільше переписувалася із Вадимом. Серце якось люто стиснулося і звично затріпотіло. Так відбувалося з тих пір, як почала писати собі повідомлення із його смартфону.