11

• Амін ти напевне вирішив залишитися тут,- запитав Максим у товариша.
• Так, уже більш - менш усе запущено на свої колії, завтра запускаємо ще двох програмістів, маю уже готові замовлення,- відповів той,- ти їдь владнай на Балі, зустрінься із ними і повертайся.
• Я бачу, що уже процес пішов. Коли Софія орієнтує закінчення ремонту,- уточнив.
• Каже, що до кінця тижня у середині приміщення все закінчиться по ремонту, на останок лише встановити сервер і меблі.
• Чудово, вона і меблі закупляла?
• Так,- відповів всміхаючись Амін,- вона розуміє, що таке «лофт»…

Максим не дуже хотів їхати з Луцька, але вимога зустрічі від головного інвестора і разом із тим замовника вимагала коритися. Змушений летіти до Парижу, а далі на Балі подивитися, як там справи в основній частині його бізнесу. Дмитро, звісно толковий спеціаліст, але проконтролювати загальну ситуацію і стан речей на основному офісі було необхідно.

Збирався не поспішаючи. Повільно вкладав речі в сумку. Здавна мав таку звичку – збиратися із вечора, щоб мати можливість вранці без зайвого поспіху усе перевірити. Весь багаж умістився в одну не надто велику сумку та наплічник із ноутбуком.

Аміна не було у ресторані, як і говорив, десь розважався із своїми «красунями». Максим вирішив не телефонувати йому. Вийшов із холу готелю у намірі прогулятися центром міста.

Пішохідна продовгаста вулиця Лесі Українки як завжди була людною. Теплий весняний підвечірок виганяв людей на вулиці. Усі кафе, які зайняли приміщення на перших поверхах старих, історичних будинків були наповнені людьми. Лунала музика, при тому із кожного кафе іншого стилю, створюючи какофонію різноманітних стилів музики, шуму людей, які снували вуличкою, звуків автомобілів, які проїжджали по центральній магістралі міста, що лежала неподалік від цього місця.

Це були звуки життя. Наповненого життя, такого, як має бути у кожної людини. Насичені дні повинні закінчуватися такими тихими вечорами. І що дивно попри доволі великий шум, який оточував Максима зусібіч, він не був зайвим, а був саме таким, як він хотів. Це було повне відчуття життя або відчуття повного життя. Він спускався вниз вуличкою і чим далі до історичного центру, до замку людей ставало все менше, ставало менше кафе та барів. Нічні ліхтарі світили все яскравіше, оскільки підвечірок змінився темним вечором.

Максим присів на лаву у сквері. Чай куплений на виніс в одній із яток грів руку і ароматно лоскотав ніс жасмином. На лаві поряд сиділа парочка і тихенько перешіптувалася, часом сміючись.

Максим відчував це місто. Він знав його і на диво був тут спокійним. Навіть згадуючи Кеті він не відчував агресію. Тут до нього прийшло розуміння, що вона покинула його без злого умислу, що ось так мало статися і ні він, ні вона не могли вплинути на це. Він не міг тепер обвинувачувати її в усьому поганому, що сталося в його житті. Максим  прагнув відпустити минуле та її. Але ніколи більше не хотів би побачити Кеті і більше того розумів, що ніколи не кохав її.

А місто засинало. Потік людей зменшився і поступово зникав. Лишилися поодинокі перехожі. Максим повертався до готелю. Завтра його чекає переліт на зустріч до Парижу і далі Балі. Він не любив літати. Останнім часом все більше хотілося бути на одному місці. Відчувати плин життя, ловити якісь моменти, які на довго можуть залишитися у пам’яті. Він давно зрозумів, що стан самотності може бути не обтяжливим. Відчував, що може залишатися на одинці і бути весь час зайнятим, не перебувати у депресії, а більше того найсвітліші і найуспішніші його проекти родилися саме тоді, коли він був сам і більше того, не мав жодних зайвих моральних чи душевних хвилювань.

Він повільно повертався у готель.

У холі готелю Максим побачив Аміна і Софію. Вони спілкувалися у віддаленому закутку. Амін, жваво жестикулював і показував, щось на комп’ютері.

• Привіт, а що ви так пізно обговорюєте,- запитав Максим звертаючись до Софії і раптова радість наповнювала його із середини.

Цю фразу він промовив радісно і ніби грайливо. Це його занепокоїло і він старався приховати свій стан за серйозністю і діловитістю.

Софія трішки знітилася, Максим відразу це помітив.

• Показую останні доопрацювання заднього двору, - відповіла Софія,- Амін наголошує, що ви завтра від’їжджаєте, а без вашого погодження не зможемо продовжити роботи.

Амін кивав головою уважно спостерігаючи за розмовою.

• Ну так, такий порядок у компанії,- ствердно відповів Максим,- і що тут у вас…

Софія показала Максиму, як зміниться задній двір. Де буде стоянка автомобілів, барбекю та літні площадки для роботи на вулиці. Вона фахово, перевагами обґрунтовувала облаштування простору саме таким чином. Максим не міг не відмітити її професіоналізм і цього разу.

Коли Софія закінчила розмовляти і вони з Максимом відірвалися від креслення, то побачили, що Аміна немає.

• А де Амін зник,- промовив Максим.

Софія знизала плечима.

• Ну що ж мені потрібно їхати,- промовила Софія.
• А чим ж ви поїдете, Софіє?
• Таксі викличу, - промовила та.

Вони вийшли на вулицю очікувати таксі. Їхні очі виблискували від світла нічних ліхтарів. Максим дуже хотів щось промовити до Софії, але усі слова і думки, які йому приходили у ту мить видавалися порожніми та марними, не вартими уваги і якщо він їх промовить, то скоріше виглядатиме безглуздо і ці слова не нестимуть жодного змісту.

• От і таксі,-  промовила Софія.
• До побачення,- промовив Максим відчиняючи двері автівки перед Софією.
• До побачення, Максиме! – промовила Софія.

Максим піднявся до свого номера.

• Я надіявся, що ти не будеш сьогодні ночувати тут,- промовив всміхаючись Амін.
• А то ти навмисне оце усе придумав,- промовив Максим.
• Ну а хто ж як не я і про це дбатиме, я ж бачу як ти на неї дивишся,- відповів товариш усміхаючись.
• Ніяк не дивлюся,- відповів Максим і зачинив двері своєї кімнати.