10

Софія погодилася допомогти з ремонтом офісу лише через те, щоб Максим більше не телефонував до неї і не висловлював свої претензії. Бувають  же такі, яким видається що їм весь світ винен. Телефонує і ніби то дійсно саме вона повинна це робити, а якщо їй ніколи, якщо не хочеться. Якщо їй байдуже на увесь світ і усіх людей. Чому усім байдуже до її втрати, чому байдуже до того, що її життя було у Вадимі, що Вадим і був життям. На це усім байдуже.

Світ змінився від часу втрати Вадима. Друзів не стало. Більше того, ті хто обіцяв допомагати їй лише заважали, або вважали, що допомога полягає у тому, щоб примушувати її щось робити, вести активне життя, працювати, забуватися в роботі. А ще деякі кажуть, що час найкращий лікар, що час лікує. Ні! О ні! Час не лікує рани, не загоює їх, він їх ятрить, тому що кожну хвилину Софія знає, що вона на одну хвилину довше без Вадима, що вона віддаляється від нього.

Вона завжди мріяла про те, що проведе життя так як захоче. Вадим був теж тим, кого вона захотіла. І зробила усе для того, що він був із нею.

А тут хтось порушує її самотність, її життя і її бажання.

Бригада із якою вона працювала, радо прийняла її пропозицію.

• Ті америкоси нічого не тямлять у будівництві, а на обличчі вираз, ніби вони архітектори,- вимовив бригадир Паша, міцний і серйозний хлопець, якого у бригаді окрім, як Батя, ніхто по іншому і не називав,- чесно, Соня, якби не ти то вже врізати хотів, особливо отому індусу, ходить тут, головою хитає ніби то ми тут такооого наробили, що хана…
• Індуси так хитають головою завжди, і це не означає, що він не задоволений…,- відповіла Софія Паші.
• Це ж як? А та ну його, показуй, що там  …

Софія розгорнула план будівельних робіт і лаконічно, по – чоловічому, розповіла Паші і ще двом будівельникам, що планується робити. Вони в такт Софіїним словам ствердно хитали головами і задоволено переступали з ноги на ногу, покахикували розуміючи її задуми.

• Ото я розумію план, а то «Чи ви знаєте, що таке «лофт»?»,- спародіював Максима, аж у Софії вийшло посміхнутися.

Зайшов Максим, а за ним Амін.

• Що не подобаюся будівельникам? – запитав у Софії, певно почувши обривок фрази.
• Та я думаю їм байдуже, їм роботу свою робити, а не людей аналізувати, Павло чудовий бригадир і дуже порядна людина, тільки живе у своєму розумінні і розуміє так, як хоче..
• Софія у вас прекрасний голос і я знову переконуюся, що ви умієте говорити реченнями,- промовив Максим і побачив, що Софія стає сумна,- ой вибачте, я завжди ляпну щось, а потім…
• Не зважайте, ну я пішла, ще купа роботи…

Софія відмітила, що Максим сьогодні бадьорий та веселий і нічого не нагадувало у ньому того нещасного, що вчора у сквері так страждав. У той момент їй видалося, що він помре чи мінімум у нього станеться епілептичний приступ. Його ніби викручувало. І те дрібне тремтіння тіла і глибокі вдихи та видихи виказували, що він робить це свідомо, що так він заспокоюється. Вона не мала змоги бачити його обличчя, оскільки світло ліхтаря закривала гілка липи, але розуміла як йому тяжко.

Спочатку у неї був порив кинутися на допомогу, але боязнь бути викритою в тому, що вона тут зупинила її. Тому Софія спостерігала і коли Амін прийшов на допомогу Максиму вона повільно вийшла зі скверу і пішла додому.

В той вечір вона завершила проект  і Софія хотіла швидше погодити його з Максимом. Їй хотілося розпочати роботи на об’єкті і менше виходити з дому. Але разом із тим вона хотіла побачити Максима і переконатися, що його обличчя є саме те, яке вона бачить у снах про літній луг.

Сни із лугом наповненим духмяним різнотрав’ям продовжувалися. Софія дуже соромилася їх, оскільки вони все більше і більше ставали розкутими і все більше викликали у ній спротив. Вона боялася таких снів. Ще постіль втримувала аромат Вадима, а їй уже сниться інший чоловік. Хоча у сні вона бачить переміно то обличчя невідомого їй чоловіка то її Вадима. Інколи ввижалося, що у сні їх двоє і вони одночасно або поперемінно беруть її. Після усвідомлення цього її сором вийшов на інший ґатунок. Вона починала гидитися себе, вважала, що вона розпусна жінка, раз її ввижається такий сором, тим більше при такій живій пам’яті її єдиного.

Ті сни все більше видавалися їй мареннями. Чітко розмежувати чи то сон чи марення вона не могла зрозуміти. Ще від початку хвороби Вадима і пізніше після похорону вона забудеться, як то міцно спати, без забуття та сновидінь. Вона швидше впадала у невідому прірву, так тривало мить, а далі просто лежала із заплющеними очима. Їй так здавалося. Проте вона не відчувала знесилення від браку сну і почувалася доволі бадьорою.

Їй видалося вранці, після одного із таких снів, що риси обличчя того незнайомця дуже нагадали їй обличчя Максима. І саме закінчивши підготовку креслення та кошторису, ця думка вперто не давала їй спокою і примусила йди увечері до готелю.

Звичайно вона розчарувалася і їй було соромно перед Максимом, що вона так пізно намагається зустрітися. Ті сни – марення не давали їй спокою і бажання зрозуміти чи то він їй увижається чи ні примусили її стати свідком того Максимового нападу.