3

• Таксі! – гукнув Амін і махнув рукою на знак зупинитися.  Хоча на український слух, це прозвучало ніби, «Теххі».

Авто зупинилося за пару десятків метрів від них. Підбігли. Вмостилися на задні місця автомобіля. Авто комфортне,  із великими і м’якими задніми сидіннями.

• Куди їдемо,- запитав таксист.
• Готель «Україна»,- відповів Максим.

Таксист кивнув головою, зробив трішки гучніше програвач із якого релаксуюче звучала спокійна музика, чи то джаз, блюз чи, щось інше, це не важливо. Ті мелодії гармоніювали із станом Максової душі. Збоку йорзав неспокійний Амін. Увесь час визирав із вікна намагаючись чим більше роздивитися місто.

• Макс, - промовив Амін,- а у вас у місті є такі авто, із скляним, прозорим верхом, ну щоб добряче роздивитися усе навколо? – запитав у Макса.
• Та певно нема,- промовив,- хоча я не знаю… Коли ж я тут був востаннє…,- видихнув тяжко Макс.

Він пригадував той далекий 2005 рік. Здавалося усього то десять років минулося, десять років, але як життя пішло по - іншому, який крутий поворот і ось він уже гість у своєму рідному Луцьку, який змінився надто разючо і водночас лишився таким же. Саме таке відчуття було у нього коли він вчора, по приїзді у місто, поки Амін відсипався, прогулювався знайомими вулицями, хай із іншими назвами, подекуди іншою архітектурою, але такі рідні та щемливі панорами і картини.

Страшенно велика доля ностальгії нахлинула на нього вчора. Така велика, що ще сьогодні міцно утримувала його у своїх тенетах. Думки і спомини накривали його повністю. Надто багато прекрасних митей він пережив тут, щоб не відчувати їх тепер, по приїзду. Надто багато доброго тут відбулося, надто багато приємного. У тому древньому парку, скверах, університеті та тихій пішохідній вулиці центру.

Повернувшись у готель Амін відразу влігся відпочивати. Його звичка спати удень не змінювалася ніде. Ні у Делі, де відкрили свій другий філіал, ні на Балі, де і зустрілися із ним на одній із конференцій. Він солодко посопував у своїй кімнаті двокімнатного люкса.

Максим вийшов із холу готелю у ранню, весняну свіжість вулиці. Центр, як і в кожному місті був насичений. Рух міського транспорту, автомобілів, пішоходів був постійним, ніби потік потужної ріки. Він злився із ним і прошкував проспектом у напрямку вулиці, де жив до 2005 року. І чим далі він віддалявся від центру, тим менш мінялося місто. Здавалося лише у центрі воно осучаснилося. А провулки і двори у глибині мікрорайонів і кварталів лишалися такими ж самими як у час його проживання тут. Навіть кафе, які були популярними у той час, залишилися такими ж.

Близько години ходьби і ось він уже біля свого будинку. Тихий район майже на окраїні міста. Дуже населений і старий. Однотипні будинки розміщалися квадратами, створюючи ніби бастіони у центрі яких росли дерева і розміщалися дитячі майданчики із примітивними, все ще радянського типу атракціонами. Фасад будинку так же само як тоді порослий диким виноградом, який ще до його народження раз у два роки давав чималенький урожай кислих ягід, із яких жильці виготовляли, здавалося, найкраще вино у світі. Ось і їхній балкон, двері під’їзду нові, кодовий замок на них. Трішки щеміло у грудях, трішки тріпотіло серце і ностальгія переростала у тугу. За чим? Можливо за пройденим часом, дитинством і митями, які ніколи більше не повернути. Шкода, що немає до кого зайти. Батьків нема. У квартирі проживає хтось інший. Хотілося побачити як там тепер. Певне був ремонт і тепер житло зовсім не нагадує минуле.

• Макс? – хтось незнайомий озвався до нього.

Як він не намагався ніяк не міг пригадати цього чоловіка. Щось знайоме і разом із тим далеке він нагадував йому.

• Я Митько, пригадав?- промовив незнайомець,- ми з тобою на першому курсі фізтеху вчилися…, а потім я покинув…
• Митько, привіт,- промовив Макс до нього, - вибач, смутно пригадую…
• А то таке, - махнув рукою Митя, - я трохи п’ю тепер, то може і не впізнав! Живеш тут?- запитав у Максима.
• Та ні, проїздом…, по роботі…
• А, ну бувай! – розвернувся і зробив декілька кроків од Макса, раптом зупинився і промовив, - слухай, може позичиш двадцятку? – запитав нейтрально із сумом у очах.
• Так, на,- протягнув п’ятдесят гривень знайомому.
• О, респект друже,- зрадів той,- я поверну…

Митя віддалявся по тротуару двору. Хто то Максим так і не пригадав. Він сів на лаву поряд із дитячим майданчиком і вдивлявся у стіни його дитинства. Впирався у стіни споминів і мрій. Як солодко було тоді. Як добре, і хай навіть завершення того етапу життя було щедро скрашене трагічними подіями та втратами – не пригадував погане. Життя іде, і хто ми, а хто він такий, щоб його зупиняти.

Ще якийсь час поніжився під променями сонця і згадок дитинства. Поряд прогулювалися матусі із дітьми, не хотів займати місце їх розваг.

Прямував містом. Центральною вулицею, що з’єднувала його частини, які розділялися залізницею. Ось уже і за рогом рідний корпус фізтеху. Того дивного факультету, що готував молодих і чи не перших фахових програмістів в Україні. Максим не знав, яка кількість його одногрупників займається цією справою. Ніде у світі комп’ютерних технологій не чув про жодного із них, не зустрічав на жодній із конференції. Дивно, але той початковий базис знань дав поштовх йому розвиватися самостійно. Вдосконалюватися, ставати професіоналом. Професійно Максим був щасливою і обдарованою людиною. Усе вдавалося. Вдалося довчитися у практиків, піонерів інформаційних технологій. Багато чого зрозумів сам. І ніби досвідчений серфер зловив гребінь хвилі. У пік потреби і первинного, надзвичайно різкого і стрімкого росту ринку був готовий до великої роботи, до об’ємної та значної.

Спочатку працював на Балі, де був створений ніби розсадник програмістів - кодувальників. Там вдалося заручитися підтримкою однієї потужної компанії і написати для них програму, яка вдалася дуже прогресивною. Оцінили відразу. Це у нас, потрібно мати або гроші, або батькове ім’я, щоб тебе оцінили. А тут просто потрібно працювати. Макс працював до чорноти в очах, до непритомного стану, без сну і їжі. Вклався у домовлені і надзвичайно короткі терміни. І коли на презентації відчув, що ледве тримається на ногах і обпершись на стіну вислуховував щире захоплення своїй програмі відчув, що він на піку. Ось його хвиля, схопив і не відпускав. Наступний проект.  До нього залучив ще двох хлопців із України, які у пошуках кар’єри приїхали сюди. Були голодні, як і він. Спраглі, як і він. Амбітні, як і він. Знову успіх. Було складно поєднувати організаційну роботу, перемовини і продаж продукції, вести розрахунки і одночасно бути керівником своїх проектів. На одній із конференцій зустрів Аміна, шворкого та пробивного індуса – менеджера і з колосальним досвідом продажу комп’ютерних програм та інших інтелектуальних продуктів. До того ж із освітою, яку здобув у китайському університеті, тому, відповідно, із знайомствами у тій азійській країні. Це були прочинені двері до китайських корпорацій, що відразу якісно відобразилося на фінансовому положенні та кількості замовлень на програми. Справжній менеджер з продажу, таких мало. Максиму вдалося переконати його працювати із ним. Силою своєї харизми, вогнем у очах і талантом. Потім як білка у колесі, перший офіс на Балі. Другий у Делі, де недорога оплата роботи, у порівнянні із світовими цінами та дуже велика як для Індії. Вдалося залучити найкращих. Бізнес процвітав. Відчував себе могутнім. Відчував Аміна могутнім. Все вдавалося. Все було добре.