1

Коли тиша у кімнаті формувалася відсутністю людей, а не їх мовчанкою, як за декілька митей до цього, Софія вповні зрозуміла, що сталося. Те знання упало на неї немов велика кам’яна глиба, яку метнув хтось гігантський у її тендітне тіло та незахищену душу, яка починала повільно кровити, омиваючи себе сльозами і розпачом. Тиша у кімнаті набирала потужності писку. У висках повільно тенькало. Повільно набиралося сумом на серці. І вже як два тижні до цього моменту виривався страх - дрібним тремтінням рук, повік і тіла. Софія пішла до кухні. Здавалося її хода не викликає ніякого шуму, ніби її постать пливе. Лиш тінь проносилася по білих стінах квартири. Тінь згорблена та налякана,  дрібно миготіла у світлі огарку свічки, що ще досі не була потушена.

Чайник закипав на плиті, паруючи у кімнаті гострим, паровим  струмом із носика. Софія залила свіжим окропом ароматне зілля у великій чашці, тут тобі і липа, м’ята, меліса і листочки смородини – так як він любить. У холодильнику заповненому тарілками, банками та контейнерами для їжі лежала почата пляшка коньяку. Хтось із людей дбайливо зібрав залишки замовлених страв у кафе і приніс у їхню квартиру. Софія налила собі у меншу чашку алкоголь. Він був гіркуватий та із присмаком дуба. Хоча особливого значення йому вона не надавала. Просто пила у перемішку із суцвіттям трав, який так дбайливо заготовляли у селі його батьків. Алкоголь ледь проник у кров Софії, розчинився у ній та ледь заспокоїв її збуджені думки. Вони хаотичні протягом цих днів блукали у незвіданих просторах свідомості. Не могли і миті лишитися на місці. Не вдавалося їх сконцентрувати та поставити у ряд. Вони весь час путали її, то розривали свідомість риданнями, то трусили страхом, то тяжкою мантрою:

• Боже, боже! Що ж тепер робити?

Цю фразу вона промовила безліч разів. Інтонації її були різні. Найчастіше розпачливі, найчастіше надривні і люто чужі.

Софія дійсно допоки не знала, що їй робити. Не відала, як тепер їй жити і яке буде завтра. І післязавтра. І яка буде прийдешня ніч, яка вже насувалася на вечірнє місто. Входила у квартири і будинки, запалювала нічні ліхтарі.

• Дитинко, їдьмо до нас. Заспокоїшся. Все ж не сама будеш у такий час! – говорила мама зі сльозами на очах.

Відмовила. Не хотіла бути десь далеко від своєї квартири. Від ще живих і свіжих запахів його тіла. Від його і їхніх речей. Від постелі, де їхнє життя, дарувало їм стільки насолод і відчуттів.

Софія закрила очі. Відкинулася на спинку кухонного дивану. Очі наповнювалися сльозами. Чистими. Очищеними. Аби не переросло у ридання. Хоча тітка Олена вколола щось перед початком процесії. Та й сама ці тижні, аби бути у формі та не розкисати пила заспокійливі пігулки.

• Ну що ж мені тепер робити? – вкотре промовила Софія.

Перед очима побачила його тіло - зморене, виссане хворобою, бездиханне.

• Помер! Лишив мене – одну…,- від слова «помер» мурахи швидко забігали тілом, спиною пройшовся морозний дрижак, - помер мій рідний, помер…

Не ридала. Сиділа обперши голову об спинку дивана. У свідомість проривалася невідома досі емоція. Щось на зразок закінчення етапу чи краху усього, що було таке звичне і видавалося не матиме закінчення. Здавалося, що їхнє життя, яке лише набирало обертів, їхні стосунки, які лише от з якийсь рік переросли од шаленого бажання тіла людини до відчуття її. Відчуття найменших ноток і найменших перепадів настрою. Виникало постійне бажання охороняти ту людину, берегти від можливих негараздів, від зазіхань, од лихих поглядів.

Гордилася коли йшли тротуарами рідного міста чи узбіччям сільської вулиці, коли приїздили до його батьків.

• Він мій! – лунало від кожної клітини її організму, від її погляду, посмішки, руху тіла.

А він гордився і тішився:

• Моя! – ніжно промовляв не лише у постелі чи на одинці. Усім говорив, щоб усі чули і знали.

І від їх обох у такі миті променилося щастя. Щастя, те химерне розуміння стану людини, той надуманий стан душі чи можливо тіла між ними набував реальності. Щастя можна було побачити споглядаючи їх.

Буває кохання щирим і взаємним!

У їхньому випадку було саме таким. І навіть попри те, що спочатку в університеті, а згодом і у дорослому житті,  мало хто вірив у їхні стосунки. Саме у те, що вони були такими – ніжними, чуйними і ласкавими.

Знайомство, як тисячі інших у тісних умовах університетських гуртожитків. Він варив макарони на загальній кухні гуртожитку №5. Софія зайшла поставити чайник, закип’ятити воду.  Високий і статний він відразу привернув її увагу. Видавався аж надто дорослим, як для студента. Не тільки зовнішньо. Найбільше чарували очі. Вірніше погляд. Такий мужній, такий ласкавий. У ньому проривалася незбагненна сила мужчини. Саме мужчини. Це слово можна було охарактеризувати його виглядом. Він мало скидався на цих маминих синочків із їхньої групи, чи розбещених красунчиків із міста, які здавалося за собою доглядають більше ніж дівчата. Ніколи не звертала уваги на таких. Тай і взагалі мало спілкувалася із хлопцями. У школі чи от тепер на другому курсі університету. Більше полюбляла дівоче товариство. А тут він зі своїм пронизливим, ласкавим поглядом.

• Слухай, я тут такого хлопця побачила у кухні! – захоплено промовила до подруги,- такий…, таких не буває…
• А, Соня, то певне Вадим був! Так…, він дуже хороший хлопець!  Знаєш, скільки за ним упадало і упадає зараз. Не був ні з ким у стосунках тут,- вимовила подруга.
• Вадим! Гарне ім’я, дуже йому личить,- прошепотіла.
• Слухай, Соню, ти от не дуже то захоплюйся, вся пломенишся аж, кажу ж тобі, не звертає уваги ні на кого,- застерегла подруга.

Вадим зайняв увесь вільний час Софії. Усі думки, мрії, плани і конспекти. Усі останні сторінки конспектів були списані його ім’ям. Були навіть спроби намалювати його портрет. А він проходив мимо, чемно вітався, пропускав у прочинені двері при зустрічі, підносив сумку чи пакет коли була нагода, але ніколи не намагався розв’язати розмову. Навіть погляд не змінювався, був все такий же ласкавий і допитливий, ніби проникає у самісіньку свідомість.  Але у тому погляді немає цікавості до неї, як до жінки. Софія не знаходила собі місця. Відчувала, що любить. Відчувала, як боляче без нього і можливості бути із ним. Не знала, як діяти. Лише сусідка по кімнаті весь час вторила:

• Я ж тебе застерігала! То ж казала тобі! – напружувала і без того важкі думки Софії.