Глава 15.

Роблю над собою надзусилля, щоб відразу не зірватися з місця.

— У нас все добре, не переймайся. Він просто пішов за випивкою. 

— А-а, — Сергій подивився на мою повну склянку.

— Собі. Він пішов за випивкою собі. Знаєш, тобі краще піти прямо зараз. А то він зараз повернеться й щоб не було ніяких непорозумінь… Ну, ти розумієш. Йди, будь ласка! 

Він не поспішає йти. Пильно дивиться на мене. Може навіть занадто пильно.

— Серьо́жа, йди! Йди вже, бога раді!

Мої нерви не витримують.

— Якщо треба буде допомога — ну, там комусь мізки вправити, наприклад — звертайся, — раптом сказав Сергій.

— Дякую. Це дуже любʼязно з твого боку.

Сергій нарешті пішов.

Дивлюся в його неосяжну спину, чекаю поки відійде подалі. Потім підхоплююсь на ноги та швидкими кроками прямую до танцполу, майже біжу. 

Буду чесна, я не дуже здатна залишатися спокійною. 

Що відбувається?! Чому він тут? З ким? Невже зі своєю загадковою дівчиною чи хто вона там йому?

Я гарячково роззираюся навколо й бачу його. 

Він дійсно стоїть з якоюсь дівчиною. 

Пильно вдивляюся в неї. Нічого особливого, звичайна дівчина. Невисока, вдягнена зі смаком, приємне відкрите обличчя, попелясте волосся зібране у високу зачіску. Вона щось йому розповідає, активно жестикулюючи. Відмічаю, що вона весь час просто й невимушено торкається до нього, а він не проти. 

Дівчина повертається до мене боком і я втрачаю дар мовлення. Вона — вагітна?! Животик ще невеликий, але вже помітний, особливо в цій сукні в обліпочку.

“У мене є певні зобовʼязання” — спливають у памʼяті його слова. Тепер зрозуміло. 

До горла підкочується нудота. Я чомусь жодного разу не подумала, що ці зобовʼязання можуть бути його дитиною у лоні іншої. Це так тупо! Бо занадто очевидно. 

Якого біса! Як він міг не сказати?! Чому?! Чому прямо не сказав?

Лесь сміється й киває їй, потім обводить поглядом простір навколо й наші погляди зустрічаються. 

Я дивлюся на нього, не відводячи погляду. Він виглядає збентеженим, явно не очікував мене тут побачити. Врешті Лесь повертається до своєї співрозмовниці, щось їй говорить і прямує до мене. Терпляче чекаю.

— Привіт, — вітається, але не цілує як зазвичай. — Ти чого тут? Ти ж повинна бути на дні народженні сестри?

— А ти на корпоративі, — ледь вичавлюю з себе.

Слова застрягають у спазмованому горлі. Я… Мені важко дивитися на нього. Я не знаю, що я відчуваю. Я… Я в прострації. Мої руки дрібно тремтять. Важко думати. Думки вʼязнуть, як у вишневому киселі, у моєму раптовому горі. 

“Це шок, - запопадливо підказує мозок. — Просто дихай.”

— Так власне… — він розводить руками. Мовляв, я на ньому і є. — А ти…? Чому не на вечірці сестри?

—  Я на вечірці у сестри, — автоматично відповідаю я.

— Вероніка — твоя сестра?

Лесь явно вражений. Він вперше при мені брудно лається. Неголосно, про себе, але я виразно читаю по його губах одне єдине слово: “Бля…ство!”

Його реакція мене дивує. І трохи приводить до тями. “У нас є більш нагальна проблема, придурку! І це твоя вагітна подружка!” — хочеться крикнуть у його красиву підлу пику. Але мої губи промовляють:

— Так, Ніка — моя сестра. І? Це проблема? 

За два кроки від нас пройшла його вагітна дівчина. Вона пильно подивилась на мене, ніжно посміхнулася Лесю, але підходити не стала, просто пройшла повз.

— Це воно? Твоє зобовʼязання, яке так важко пояснити?  — киваю у її бік. 

Намагаюся зберігати спокій.

— Чому ти не сказав? Чому, сука, просто не сказав, що вона — вагітна?! 

Нічого не вийшло. Я кричу на нього. І, чесно кажучи, дуже хочу вдарити.

— Що? — здивовано запитує він. — Ти… Ти що подумала, що вона…? — вказує на жіночу постать, що віддаляється, —  Що це моя дитина?

Посміхається, як придурок. Бажання заліпити стає майже нестримним. 

— Ні! — жорстко випалює Лесь. — Ми з Наташкою — просто колеги. Між нами ніколи нічого не було. Ну, ти даєш! За кого ти мене маєш? За геть кінченого ублюдка? Приємно, нічого не скажеш. 

Я мимоволі видихаю. На очах самі собою виступають сльози полегшення. Як гора з плечей!

Кидаюсь йому на шию, втискаюсь в його сильне рідне тіло. 

— Пробач! Пробач мені! Я мало з розуму не зійшла, коли її животик побачила, — плутано бубоню йому в груди. — А що я мала подумати? Сам винен. Ці твої таємничі таємниці. 

— Що ти там бубониш? — чую його голос у мене над головою. — Подивись на мене. Підніми, підніми голову. 

Відриваюсь від його грудей й дивлюся у вічі. 

— Господи, вона ще й реве, — вдає, що розсердився він. — Давай так: у мене немає дітей, ніхто від мене не вагітний і, отут увага!, якщо щось подібне станеться, я тобі скажу про це. І ще одне, найважливіше. Якщо вже пішла така пʼянка, хочу зізнатися.