Глава 14.

В понеділок він поїхав. Відразу стало пусто й сіро. 

Наступні два тижні були вкрай важкими. Лесь просто пропав. Він майже не відповідав на повідомлення. Не брав слухавку. Кинув коротке повідомлення: “Вибач. Геть немає часу. Дуже багато роботи” й на тому власне все.

Я наче все й розумію. Чудово знаю, що він на роботі, а не десь на курорті розважається. Але від того не легше. Невже немає навіть хвилинки для… А власне для кого? Для близької подруги, хай буде так.

Кожен новий день без нього ставав для мене все більш нестерпним. Світ навколо втратив барви, наче вицвів. 

Жах ситуації був у тому, що навіть після повернення Леся в Київ у нас ніяк не виходило зустрітися. Він тупо не мав часу. Я була близька до відчаю, коли несподівано зустріла його там, де геть не сподівалася.

Я вже згадувала, що Вероніці виповнилося тридцять. Серйозний ювілей, коли сам бог велів влаштувати велику вечірку. Вагомий привід привернути увагу та нагадати про себе. Бізнес-партнери, колеги, важливі й потрібні люди, друзі, рідні, медіа і т.д., і т.п. Хочеш бути успішним, треба постійно підтримувати потрібні знайомства, створювати інфоприводи.

Одним словом прекрасного літнього вечора в одному з найкращих готельно-розважальних комплексів столиці гриміла грандіозна вечірка моєї сестри. Ніка, як завжди, зробила все по вищому розряду. Все було неймовірно круто. Але я була геть без настрою. Навіть йти туди не дуже хотіла. Зараз поясню чому. 

Я дуже хотіла запросити на цю вечірку Леся. Запитала у Ніки. Вона була не проти, навіть навпаки.

— Буду рада нарешті побачити це чудо природи, — посміхнулася вона мені. 

Мені не дуже сподобалось, як це прозвучало. Ніка це помітила й додала серйозно:

— Я не хотіла тебе чи його образити, манюня. Вибач! Я дійсно дуже хочу з ним познайомитись. Це повинен бути хтось дійсно особливий, якщо йому вдалося підкорити серденько моєї розумниці-сестрички. Тож, без питань! Звісно запрошуй. 

Я відразу йому написала:

“Привіт! У моєї сестри у цю суботу день народження. Буде крутезна вечірка. Я і вона тебе запрошуємо. Зможеш?”

Він дуже довго не відповідав. Коли я взагалі втратила надію хоч щось від нього почути, прийшло коротке повідомлення: 

“Вибач, у цю суботу ніяк. Корпоратив на роботі. У когось з керівництва ювілей, всю фірму запросили. Сама розумієш, треба йти.”

“Звісно. Шкода.” — відповіла я. 

Й з цієї хвилини вечірка втратила для мене зміст, вицвіла, як і світ навколо. 

Власне, справжня вечірка, яка вона має бути, почалася з останніми променями сонці. Саме тоді я й приїхала. Не люблю всі ці ресторани. Гості, ситі та вже добряче хмільні, в основній своїй масі, вийшли з ресторану на вулицю.  

А там…

Мерехтіння тисяч вогнів створювало чарівну атмосферу, що обіцяла незабутній вечір.

Гучна музика наповнювала повітря, її ритми змушували серце битися швидше. Діджей за пультом майстерно міксував треки, створюючи атмосферу безперервного свята. Барвисті світлові ефекти, що грали на деревах та спорудах навколо, додавали динамічності й енергії до всього, що відбувалося.

Гості сміялися, танцювали і розмовляли, наповнюючи парк життям. Бармени за стійкою не припиняли працювати, створюючи коктейлі з вражаючою швидкістю та майстерністю. Бар був прикрашений неоновими вогнями, а різнокольорові напої нагадували алхімічне зілля, що підсилювали відчуття магії.

На величезному танцполі під звуки електронної музики гості віддавалися ритму, дозволяючи собі забути про все на світі. Їхні рухи були енергійними та невимушеними, вони танцювали з пристрастю і свободою, яка тільки могла бути на такій вечірці.

Окремі пари, що вирішили перепочити від танців або з інших цікавих причин, розійшлися парком у пошуках більш тихих та усамітнених місць. 

Як завжди на таких заходах то там, то там палили, випивали та смалили історії з анекдотами невеликі компанії. Сміх лунав звідусіль, атмосфера була дружелюбна та розкута. 

Все було чудово. Вечірка вдалася. Я так Вероніці й сказала. Але на душі в мене було, чесно кажучи, паскудно. Якесь непевне, але відчутно нехороше передчуття тривожило мене. 

Тому я рішучими кроками попрямувала до бару, але не до стійки, а туди, де на спеціальних тацях стояли вже налиті по келихах напої. Взяла перший ліпший й випила майже одним ковтком. 

Прислухалась до себе й замовила на барі мохіто (більше рому та мʼяти, менше льоду).  Забрала високу товсту склянку, побрела до басейну й всілася в не дуже зручний (бо занизький) шезлонг. Тільки налаштувалася спокійно посидіти, релакснути, як почула над головою:

— Привіт, мала! Як воно?

Важко зітхаю й підіймаю голову на голос.

— Привіт, Сергію. Не буду приховувати, справи так собі. Особливо після того, як біля мене намалювався ти. 

— Чого ти? Я до тебе з миром. Я ж уже вибачився за той прикрий випадок. Скільки можна дутися? 

— А й правда, скільки? Мабуть, до наступного разу можна тебе пробачити. Тільки я тебе прошу — давай не сьогодні. Я не в настрої.