Глава 11.

Я задихаюсь від хвилювання та ревнощів. 

— Слухай, Алю, я казав тобі, що не варто зі мною звʼязуватись. Я казав, що не хочу й не можу тобі про неї говорити. І станом на зараз нічого не змінилося.

Я геть приголомшена. Просто дивлюся на нього і розгублено мовчу.

— Вибач. Те, що тільки-но сталося між нами… Я  не повинен був. Це — моя вина, моя помилка. Давай я зараз просто відвезу тебе додому й ми забудемо про це.

На мене наче відро окропу вилили. Кинуло в піт і пересохло в горлі.

— Ні! — злякано хитаю головою я. — Ні, ні і ні! Не роби так! 

— Так буде краще для нас обох. 

Він говорить тихо і спокійно, чого не можна сказати про мене. Я не можу говорити спокійно. Я кричу й мечуся, як поранена вовчиця у пастці.

— Для нас обох? Для мене точно ні! Послухай, я клянусь, що більше ніколи про неї не запитаю! Чуєш, ніколи! Я не збираюся тиснути на тебе. Ти — абсолютно вільний. Але не залишай мене. Просто будь зі мною. Коли ти можеш. Коли хочеш. Я не зможу без тебе. Просто не зможу. 

Він мовчить. В темряві я не можу розгледіти його обличчя. Та ще й сльози застилають очі. 

Моє серце шалено калатає. Як набат на соборі в темні часи. 

— Лесю, не мовчи! Прошу! Дай нам шанс!

Я кричу до нього з останніх сил. Потім в розпачі кидаюсь до нього, притискаюсь міцно-міцно всім тілом:

— Не вбивай мене, будь ласка. Мені начхати на всі твої секрети. Хай буде як буде.

Я більше не кричу. Мій голос звучить надломлено і тихо. Я сама себе ледь чую.   

— Я знаю, що ти не образиш мене. Я буду коханкою, буду ким захочеш. Тільки не залишай мене.

Він обіймає мене й цілує кудись в маківку. 

— Я не хочу ображати тебе, — врешті говорить він. —  Й ти — не коханка, ти — моя маленька дівчинка. Можна сказати, подарунок долі. Завдяки тобі я хоч якось можу дивитися на себе у дзеркало й не зневажати. Просто в мене є певні зобов'язання. 

На секунду він замовкає, потім додає:

— Мені самому боляче. Я просто намагаюся тебе захистити. 

— Тоді пообіцяй, що не кинеш мене. Що все буде, як було. Я писатиму тобі, ти відповідатимеш, коли зможеш. І коли у тебе виходитиме, будемо зустрічатися.  Більшого я не прошу. 

Він заспокійливо пестить моє волосся. Думає. Я прильнула до нього і завмерла в очікуванні його рішення. Врешті Лесь говорить:

— Добре. Давай спробуємо. 

Я радісно стрепенулась в його руках.

— Дякую! 

Він нахилився до мене і так поцілував, що всі мої страхи ніби вітром здуло.

~~~~~

Наші стосунки, звісно, не можна назвати ідеальними. В сенсі в ідеалі я хотіла б жити з ним: засинати і прокидатися в його обіймах; готувати йому сніданки і вечері; закупатися разом в найближчій від нашого дому крамниці: щоб я набирала всякого різного, а він бухтів на мене за це, а потім ніс всі ті пакунки додому, до нашого спільного дому, де вечорами ми б дивилися якийсь безглуздий серіальчик під винце з усілякими смаколиками. А потім кохалися. Так, як ми вміємо: пристрасно і гаряче, до втрати свідомості. 

Але все це були поки що тільки мої фантазії. Ключове слово — поки що. Я твердо вірила, що так і буде. Бо не могло бути інакше. Бо він — мій, а я — його. 

В реальності ми зрідка переписувались і за нагоди зустрічалися. Кожного разу кохалися як в останнє. Це навіть стало моєю сексуальною фантазією: ніби сьогодні останній день мого життя, завтра на світанку мене стратять і це останній раз я бачу й віддаюсь своєму коханому. Знаю, звучить дивно, але мене це нереально збуджує. 

Він ніколи не запрошував мене до себе, знімав нам номери у готелях, з чого я робила висновок, що він живе з нею.  

Я намагалася не думати про його життя десь там. Там, куди мені зась. 

Хочете вірте, а хочете ні, але я не ревнувала його до тієї іншої. Ну, як… Майже не ревнувала. Я знала, що саме зі мною він справжній. 

Мій стан звісно не пройшов непоміченим Нікою. 

— Алька, колись! Завела собі когось? 

— Відчепись. 

— А що таке? Чого це ми такі загадкові? Раніше ти мені все розповідала.

— Хто б говорив. Ти перша почала тихаритися. 

— Та в мене якраз все як завжди. Просто хлопчина — бог у ліжку. Не можу собі відмовити у задоволенні. Ти ж знаєш, на всю цю романтику у мене немає ні часу, ні бажання. А у тебе явно хтось поцупив сердечко. Ходиш вся така закохана, замріяна. Як його хоч звати?

— Лесь.

— Якесь дівчаче імʼя.

— А мені подобається.

— Звісно, — хмикає вона. — Може познайомиш мене з ним? 

— Може колись.

— Ну, ну. Чекатиму. До речі, що там у тебе з Сергієм? Не дістає більше?

— Ти знаєш, тьху-тьху-тьху! Як бабка пошептала! Навіть не дивиться в мій бік.