Глава 10.

— Пусти мене, чортів садист! Не смій! Не торкайся до мене!

Я відбиваюся, що шалена. Звісно, марно.

— Все, все! Алю, спокійно. Давай просто поговоримо. 

Він щось там говорить, намагається заспокоїти. Я вигинаюся під ним всім тілом, намагаючись звільнитися.

Я кляну його останніми словами. Лють додає мені сил. Намагаюся вдарити його ногою. Цей світ такий не справедливий! Чому ми, жінки, такі слабкі проти них?! Але я не збираюся здаватися без бою. Гамселю його, як тільки можу. Він не особливо захищається. Мабуть, добре знає, що винен. 

Раптом його губи накривають мої: жадібно, гаряче, спрагло, так по справжньому. Я роблю ще декілька спроб вирватись і затихаю, розчиняюсь в його та своїй пристрасті. Я до краю збуджена і якщо це збудження не знайде виходу… Знаєте, у що виливається збудження вулкана? У руйнування. Спустошливе, безглузде, смертоносне. 

Теплі дотики його долонь до моєї холодної шкіри. Гарячий подих десь на животі. Холодний мокрий топ купальника летить кудись у темряву. Гарячі губи збудливо зігрівають замерзлі груди. Й прагнуть відігріти не тільки їх. Вправні пальці вже звільняють мене від мокрих, щедро обліплених гострим піском плавок.

Я здаюсь. 

І одночасно тріумфую зі своєї перемоги.

Раптом він підхоплює мене на руки та несе у воду.

— Треба змити пісок. Буде трохи холодно, але не хвилюйся, я тебе зігрію.

Я не протестую. Зараз я в такому стані, що він може робити зі мною все, що захоче. Я лише обіймаю його за шию та міцніше притискаюся до його грудей.

Лесь заносить мене у воду та швидко кружляє, змиваючи налиплий пісок. Я мимоволі здригаюсь всім тілом. 

— Знаю, холодно. Потерпи трохи, — чую його спокійний голос. — Зараз все буде добре. Я не дам тобі замерзнути.

Й він зробив, як пообіцяв — зігрів мене собою.

Так, що я забула своє імʼя. Просто розчинилася в його гарячій нестримній силі. Я вперше зрозуміла, що значить “злитися в єдине ціле”. 

Кожен його рух, кожен подих, кожен дотик я пропускала через себе хвилями незбагненної розумом насолоди, коли серце то забувало як битися, то починало калатати так, що у мене вуха закладало  від стуготіння моєї власної крові. 

Моє надчутливе спрагле тіло рвалося до такого жаданого чоловічого тепла так, наче від цього залежало моє існування. Я наче хотіла ввібрати його в себе всього до останку.  Мої руки хапалися за його спину, міцні плечі; пальці заривалися у густе вологе волосся; губи шукали його губ; стегна втискалися в нього наскільки це було фізично можливо. Але цього мені було мало. 

Але він… Те, що він робив з моїм тілом… Ще не вигадали таких слів, щоб я змогла розповісти комусь про це. 

~~~~

Ми лежимо на його зімʼятому до неможливості одязі. Я майже всім тілом на Лесеві. Він сам так захотів. Щоб я не лежала на сирій землі. Кожна клітинка мого тіла почувається живою та чуттєвою. Моє тіло досі солодко бринить післясмаком нашої з ним близькості.  Дихання ще до кінця не відновилося і я шепочу йому: 

— Це було неймовірно.  Ти —  справжній чарівник! Хочу ще.

Він нічого не відповідає.

— Жалкуєш? — запитую у нього, спершись об його груди в намаганні подивитися йому в очі. 

— Ні, — просто відповідає він.

— Тобі було добре? Якщо хоч на крихту так, як мені, я буду щаслива.

— Так, мені було добре.

Я знаю, що він не бреше. Я добре чула його протяжний, такий збудливий стогін. 

Мені дико хочеться запитати у нього про ті його дивні стосунки. Це не дає мені спокою і, мов електродриль, свердлить мій мозок. Проте я не впевнена, що зараз це буде доречно. 

Але я не можу стриматись:

— Ти розкажеш мені за ті твої стосунки? Ти її кохаєш? 

Раптом десь здаля почулися голоси. Якась хмільна весела компанія судячи з усього.

— Нам треба збиратися, — швидко підвівся Лесь. — Одягай мою сорочку.

Сам він швиденько натягнув джинси. 

Голоси не наближалися. Навпаки, трохи стихли.

— Сиди тут, я піду пошукаю твій одяг, — сказав він, увімкнув ліхтарик на телефоні і пішов до кабінки. Вже за хвилинку він повернувся з моїми речами.

— Давай допоможу тобі одягнутися.  

Він швидко та вправно застібнув мій бюстгальтер, подав футболку. Поки я натягувала джинси, у нього раптом задзвонив телефон. 

— Так, алло. … Слухаю. … Ні, я ще не вдома. Щось сталося? … Тобі не здається, що це тебе не стосується? … Так, я памʼятаю про це. Але ж я не твій невільник, чи не так? … Так, добре. … Я ж сказав, добре. Я зараз приїду, не хвилюйся. 

Лесь явно роздратований цією розмовою 

— Хто це був? Та твоя загадкова коханка? Чи це я, виходить, коханка? А вона… Хто вона?