Глава 9.

Прохолодна вода миттю загострила груди на кінчиках, зробила їх надчутливими. Шкіра покрилася сирітками. А внизу живота з новою силою запульсував вогненний шал. Особливо, коли Лесь підплив зовсім близько до мене. 

— Холодно! Аж ноги зводить, — сказала я.

— Іди сюди!

Я обережно наблизилась і, повагавшись, обійняла його за шию. Він обхопив мене руками й притис до себе. Я мимоволі обхопила його талію ногами, припала до нього всім тілом. Всю мене наче током пронизало. 

Його гаряче дихання обпікало мою шкіру. Я відчула, як напружилося його тіло. 

У вечірніх сутінках я погано розрізняла риси його обличчя й від цього він здавався ще більш неймовірним. 

Сильні руки буквально втискали мене в наче вирізане з мармуру фантастичне тіло. Відчуття були нереальні, не з цього світу точно. Наче я потрапила в якесь фентезі.

В кафе десь в глибині острова залунала чуттєва пісня.

Боже, ти мене зрозумієш. Я не могла не припасти до його вуст.  

Наш перший поцілунок — шовковиста ніжність, яку наче блискавками пробивало жагучим бажанням володіти та підкорятися водночас. Я мимоволі тихо застогнала. 

Я загубилася у цьому всьому й не відразу зрозуміла, що відбувається. 

Лесь виносив мене з води.

Я припадала до його вуст, як спраглий до джерельної води.  Я не могла зупинитися, не могла відірватися від нього. 

Він припинив це сам. 

— Застудишся. Нам час закінчувати бавитись з вогнем, — сказав він, замість того, щоб відповісти на мій черговий поцілунок.

Господи, я навіть не можу сказати чи відповідав він на мої поцілунки, чи тільки дозволяв себе цілувати. 

— Що? — не відразу зрозуміла я й потягнулася до нього. Цього разу він не дав торкнутися до своїх губ. — Щось не так?  

— Ти пожалкуєш про це, — раптом сказав він.

— Що? Чому ти так говориш?

— Просто повір мені. 

Ми вже були на березі біля місця, де ми вечеряли. Він поставив мене на землю.

— Де твої речі? — запитав, озирнувшись. — Ти що їх в кабінці залишила?

— Мабуть, — розгублено пробурмотіла я. 

Я геть нічого не розуміла. Що відбувається? Він знущається чи просто грається зі мною?

— Що за дурні ігри? — випалила я.

Мене трясло від холоду і від лютого роздратування.

— Ти про що? Думаєш, хтось пожартував і забрав твої речі? — запитав Лесь і накинув мені на плечі свою сорочку.

— Плювати мені на речі! З тобою що?! Я схожа на малу дурну дитину чи на іграшку для розваги? Чому ти граєшся з моїми почуттями? Я тобі сьогодні зізналася в коханні. І…? Хоч якась реакція має бути? Хоч якась! Робиш вигляд, що нічого не чув! 

Він явно розгубився під моїм натиском, а мене було не зупинити:

— Зараз цілував мене так, що я мало свідомість не втратила. Чи мені тільки здалося? Але хоч би що там було, дозволяв себе цілувати, це факт. Потім відштовхнув. Я не розумію, чого ти хочеш! Це якісь пікаперські штучки? Що відбувається?! Слухай, — осінило мене, — може, ти — гей? Так скажи мені про це прямо, чорти б тебе взяли! Не муч мене, садист бісів! Ти гірший в сто разів від Сергуні! Ти вбиваєш мене, невже не бачиш?!

— Я — не гей, — сказав він.

— Ти одружений?

— Ні, я не одружений.

— Але в стосунках?

— Певним чином.

— Що це, матір твоя Василина, значить?!

— Це тяжко пояснити.

Я брудно матюкнулася.

— Скажи мені хоч щось внятне! Поясни хоч якось! Ти зводиш мене з розуму! 

— Я не хочу тобі брехати й пояснити не можу. 

— Це якесь божевілля!!! Я так не можу! Ти зводиш мене з розуму, але я не можу без тебе. Мені без тебе повітря бракує, я задихаюся, коли ти не поруч. Бачиш, я говорю тобі прямо, як воно є. Душу перед тобою вивертаю. А ти просто бавишся зі мною!!!

Я не витримую, кричу на все горло, як поранений звір, різким рухом скидаю його сорочку з плечей, розвертаюсь і біжу від нього геть, туди де горять вогні мосту.

Він зривається за мною.

— Стій! Куди ти?!

— Кинусь з мосту! — кричу йому у відповідь.

Звісно я не збираюся цього робити. Просто крикнула перше, що трапилось на язик.

— Стій! Аля! Будь ласка!

Я чую його крик, але не озираюсь і не збираюся зупинятися. Я грузну у прохолодному вже піску, який наче намагається схопити мене за ноги та втримати. Але я не збираюся зупинятися. Я біжу бозна-куди з усіх своїх сил, розтинаючи грудьми прохолоду літнього вечора. 

Я задихаюся від бігу, сліз та відчаю. Нічого не чую та не бачу. Я прагну втекти від того, від чого втекти не можливо — від свого безмежного, як небеса, БОЛЮ. Адже я несу його серед дрібних шматочків свого розбитого серця, точніше, того, що від нього залишилось.