Глава 8.

Я була готова розревітися. Він це помітив.

— Так, так, — швидко заговорив він. — Не здумай мені тут знову влаштовувати фонтани гірких сліз. Я просто хотів запропонувати піти прогулятися, зняти напругу. Але якщо в тебе інші плани… — стенув плечима він.

— Ні, ні, що ти! — миттю підібралась я. —  Вибач! Все! Я в нормі.

Він посміхнувся, взяв мене за руку й ми пішли в бік набережної. 

Ми йшли мовчки. Після мого раптового зізнання було якось ніяково. 

Дякувати богу, навколо було багато людей й ми тільки встигати маневрувати між ними. 

Втомлене літнім сонцем місто, нарешті, випустило своїх бранців на волю з задушливих офісів та квартир. До прохолоди Дніпра; до нагрітого сонцем пустотливого пісочку під босими ногами; до тінистих парків на схилах древньої та вічної, як час, річки; до привітних літніх терас ресторанів та кафе — до вільного життя, не обтяженого важким словом “треба”.   

Лесь не відпускав мою руку і, ніби криголам, прокладав нам шлях. Я дріботіла за ним. 

В голові було пусто. Я просто трималася за руку Леся та йшла за ним. Я хотіла, щоб це тривало вічно. 

Інколи пустоту в моїй голові розтинала навпіл думка: “Колись же ми таки зупинимось. І тоді…”

Я чекала, що він скаже на моє раптове зізнання і підсвідомо в душі трусилася від страху. А якщо він скаже: “Прощавай! Нам не по дорозі.”?

Ми зупинилися біля ятки з усілякою грильованою смакотою. Ніздрі лоскотав неймовірний запах смаженого мʼяса. Живіт тихенько замурчав, як кіт наш Василь у селі у батьків, коли йому чешеш пузико. (Не дивно, свій чизкейк я тільки встигла один раз ковирнути, перш ніж опинилась в туалеті. Навіть кави не попила. Все так і лишилося стояти на столі.)

— Не знаю, як ти, але я дико голодний. Хочу мʼяса і салату “Вогник”, — сказав Лесь, розглядаючи широку пропозицію їдла. — І холодного пива в запітнілій пляшці.  Набираємо смакоти і гоу на пляж. Ти що будеш?

— Те, що й ти, — без роздумів відповіла я. 

— ОК.

Він зробив замовлення. Нам напакували два величезних пакети їжі та ще й чотири пляшки льодяного пива прямо з холодильника на додачу.

— Так, все це я сам не донесу. Пиво тобі довірити ніяк не можу, — розмірковував вголос Лесь. — Ось!

Він ткнув мені до рук один з теплих, наче живих, пакунків з їжею. 

— Ходімо, швидше на острів. Поки не вихололо та не нагрілося.

Й ми швидкими кроками попрямували до мосту через Дніпро. 

Коли нарешті дібралися до пляжу, першою справою зняли взуття. Який  це кайф чеберяти босими ногами по гарячому піску!

Ми знайшли затишне тінисте місце недалеко від пляжу, сіли прямо на трохи пожовклу траву і взялися до трапези. З неабияким ентузіазмом ковиряли пластиковими виделками доволі дебелі шматки  шашлику. Я навіть намагалася пустити в діло пластикового ножа. 

Лесь подивився на це все, потім просто взяв шмат мʼяса в руку й смачно вгризся в нього зубами. Я наслідувала його приклад.

З кожним новим шматочком їжі та ковтком смачнючого пива мій організм все більше розніжувався. Врешті, набите пузико геть задавило собою внутрішню напругу. Захотілося у воду. Тим паче поки ми їли, спостерігали за задоволеними людьми, які плескалися у прохолодній водичці та красунчиками, що грали на березі у волейбол. 

— Хочу купатися, — сказала я.

— В чому проблема? Купальник у тебе ж з собою?

— Так, звісно. Правда, мокрий.

— Це проблема? Гадаю, ні.

— А ти? У тебе ж певно що плавок немає.

— За мене не хвилюйся. Вони мені особливо й не потрібні. Я не дуже соромʼязливий.

Кров чомусь вдарила мені в обличчя.

— То я пішла перевдягатись? — кивнула я в бік кабінок для перевдягання.

Він мовчки кивнув.

Коли я не без зусиль натягнула на себе вологий ще купальник, що віддалено пахнув хлоркою та повернулась до Леся, він вже стояв біля води у самих лише боксерках. 

Бляха муха! Так не можна. Це просто нестерпно! Намагаюся відвести від нього погляд і не можу. Палючі, досі не знані відчуття внизу живота змушують мене дивитися на нього, не відводячи очей. Мені роблять боляче ці споглядання. Зводять судомами все істинно жіноче в мені. Як, в біса, все це працює? Як мені позбавитись від цього? Невже тільки, якщо він… 

Лесь повертається, бачить мене, широко посміхається й махає мені рукою.

— Ну, й чого ти там стоїш? — кричить він. — Ти як хочеш, я у воду.  

Він стрімголов забігає у воду і граційно пірнає. Кидаюсь за ним. 

Досхочу наплававшись, виходимо з води. Прохолодний вже вечірній вітрець досить неприємно холодить шкіру. Мимоволі пересмикую плечима.  

— Замерзла? — помічає це Лесь. — Треба якось тебе зігріти.

Серце сполохано затріпотіло в грудях.

Лесь голосно кричить, звертаючись до хлопців, що грають у волейбол: